Коріння скопчества сягає середини XVIII століття, коли серед російських хлистів — з’явився особливий напрям, пов’язаний з іменем Кондратія Селіванова. Він був колишнім кріпаком, він покинув громаду хлистів “богородиці” Акулини Іванівни, створив власне вчення і проголосив себе “Ісусом Христом, Сином Бога Живого”. Його ідея ґрунтувалася на радикальному тлумаченні євангельських слів про “скопців, що зробили себе скопцями заради Царства Небесного”. На відміну від більшості духовних рухів, що закликали до морального очищення, Селіванов проповідував фізичне знищення “плоті” як втілення гріха. Віруючі переконувалися, що тільки після оскоплення людина звільняється від влади диявола і стає істинним “агнцем Божим”.
Перший суд над скопцями відбувся 1772 року — перед трибуналом постала громада з 246 осіб. Попри жорстокі переслідування, секта швидко поширювалася у Тамбовській, Курській, Орловській губерніях, на Уралі, у Сибіру. У XIX столітті її чисельність оцінювалася у кілька тисяч послідовників, серед яких були й заможні купці, що створювали своєрідні економічні об’єднання.
Царська влада вважала скопців однією з найнебезпечніших сект. Їх зараховували до рекрутів, засилали на Кавказ і до Сибіру, а за самооскоплення призначали довічне заслання. У радянський період секта була офіційно заборонена, однак зафіксовані випадки її існування ще у 1940–1950-х роках, зокрема в Якутії. Дослідник Олександр Клибанов у 1970-х роках виявив окремі громади в Ростові-на-Дону та на Північному Кавказі, які діяли в суворій конспірації.
Організація та життя громади
Внутрішня структура скопчеських “кораблів” (так вони називали свої громади) нагадувала церковну ієрархію. На чолі стояв “кормчий”, що мав необмежену владу над “братами” й “сестрами”. Йому допомагала “богородиця” — жінка, що виконувала духовні функції наставниці.
Секти дотримувалися суворої дисципліни й обрядів, які часто поєднували риси старообрядництва з містичною символікою. Їхні громади володіли значними коштами, займалися торгівлею, викупом кріпаків, а іноді навіть фінансово впливали на місцеве населення.
Прозелітизм був надзвичайно активним: адже у секті, де відмовлялися від дітонародження, необхідно було постійно залучати нових членів. Вербування відбувалося поступово — через знайомства, допомогу, обіцянки спадщини чи навіть через економічне закабалення.
Релігійні уявлення: “боротьба з плоттю”
Основою доктрини скопців була ідея радикального зречення тіла. Вони цитували Євангеліє від Матвія (19:12), де згадуються “скопці ради Царства Небесного”, і тлумачили цей уривок буквально. Підкріплення своїх поглядів вони знаходили і в інших біблійних текстах у словах апостола Павла про “розп’яття плоті зі страстями і похотями”, у пророка Ісаї, який благословляв євнухів.
У своїй есхатології скопці вірили, що коли їхнє число сягне 144 тисяч, настане Страшний суд і вони стануть святими “агнцями Божими”.
Радіння — “свята екстази”
Зібрання скопців, що відбувалися напередодні церковних свят, називалися “радіннями”. У білих довгих сорочках учасники співали псалми, водили кола, виконували екстатичні танці — “корабликом”, “стінкою”, “хрестиком”. У процесі рухів вони впадали у стан релігійного трансу, який сприймали як очищення від гріховних помислів.
Радіння мали наркотичний ефект: виснажуючи тіло, вони водночас створювали ілюзію духовного піднесення. Скопці вважали, що в такі миті “світло небесне” сходить на “агнців Божих”, даруючи їм благодать.
Міфологія і політичний вимір
У своїх легендах скопці створили особливу “царську міфологію”, у якій російські монархи набували сакрального змісту. Павло І, за їхніми переказами, загинув тому, що відмовився прийняти “убілення”, а його син Олександр І став царем, бо “очистив себе” за вченням Селіванова.
У XX столітті радянська влада розглядала скопців як антидержавну, монархічну секту. Їх звинувачували у контрреволюційній діяльності, а у процесах 1920–1930-х років секта була фактично ліквідована.
Попри репресії, поодинокі громади зберігалися до середини XX століття, передаючи свій культ як “велику таємницю”. Їхня історія стала частиною російського релігійного фольклору — моторошного, але водночас показового прикладу того, як містичне тлумачення християнства може перетворитися на культ самозречення і фізичного саморуйнування.
Сьогодні скопці залишаються для істориків і релігієзнавців прикладом екстремальної релігійної психології, що поєднала в собі фанатичну віру, соціальний протест і демонічне спотворення ідеї духовного очищення. Їхній трагічний досвід є нагадуванням про тонку межу між святою аскезою та релігійним безумством.
Іван Гудзенко
