Визначення даного поняття
Античною філософією називаємо сукупність філософського вчення Стародавніх Греції та Риму, процес формування якого відбувся у VII-VI століттях до нашої ери і тривав виключно до VI століття нашої ери.
Історія виникнення античної філософії
Початковий етап формування античної філософії пов’язується із давньогрецькими полісами та мислителем Фалесом Мілетським, її ж кінець – неоплатонічним вченням та виданням імператором Юстиніаном декрету закриття Афінської філософської школи. Слід зауважити про вплив ідей античної на середньовічну філософію як джерела подальшого розвитку європейської думки суспільства.
Періоди розвитку античної філософії
Виділяють таких чотири періоди у розвитку античної філософії. Перший етап дістав назву натурфілософського докласичного, обмеженого хронологічними рамками VII-V століття до нашої ери; другий – класичний, обмежений V-IV століттям до нашої ери; третій – елліністично-римський, датується він IV століттям до нашої ери – III століттям нашої ери; останній четвертий є завершальним, який має чітко визначені хронологічні рамки — III-VI століття нашої ери.
Отож, чим характерний перший етап цієї філософії. Найперше він пов’язаний з утворенням міст-полісів Стародавньої Греції таких як Мілет, Ефес, Єлея. Від імені цих же самих полісів отримали назву перші філософські школи. У цих школах займалися натурфілософськими питаннями, відповідно їх дослідників стали називати натурфілософами. Натурфілософ (у перекладі з грецької означає філософ природи) – це той, що займається розглядом проблем світобудови в єдності з природою, створення богів, людини; визначення природою космосу людської природи. Першим важливим у докласичній натурфілософії стояло питання: що є першоосновою світу? Насамперед рання натурфілософія вдалася до космологічного підходу (співвідносність космічної гармонії з людським життям), а от пізня – до споглядального підходу, використовувала логістичну аргументацію з появою системи категорій.
Ранні натурфілософські школи почали шукати першопричину основи світобудови. Так, Фалесом Мілетським введено ідею ототожнення природи з Богом, де сам натурфілософ вважав воду першоосновою світу. Анаксімандр притримувався ідеї виникнення та зникнення безлічі світів, першоосновою для нього став апейрон (йдеться про абстрактну матерію у вічному русі). Анаксімену належить ідея античної астрономії, у нього першоосновою виступає повітря. Для Геракліта Ефеського важливою є ідея мінливості у світі, також вбачає першооснову буття – вогонь.
Далі розглядалися філософські питання про людину, і тут варто виокремити представника ранньої натурфілософії Ксенофана з Елейської школи. У цього мислителя побутувала ідея не можливості людськими чуттями отримувати істинне знання, оскільки це приводить до думок. А тому натурфілософ схиляється до думки першооснови світу – Єдиного, котре виступає у нього вічним, досконалим буттям, Богом. Ідея Парменіда зі школи елеатів полягала в справжній істині – алетейї, яка пізнається лише розумом. За Парменідом першоосновою є Вічне буття, котре немає початку і закінчення. За ідеєю Зенонона Елейського руху немає, а рухомий предмет складається з безлічі тих, що покоїться точок.
Пізні натурфілософи вдалися до логічної аргументації з використанням категорій. Пізня натурфілософія представлена через Піфагора та його послідовників-піфагорців. В основних ідеях Піфагора головним в житті, в людині та суспільстві постають гармонія, прядок та міра. В основі світобудови лежить світова гармонія – число. Піфагореєць Емпедокл висунув наступну ідею: рухомими силами світу є протистояння між Любов’ю та Ворожнечею. За Емпедоклом світ складається з чотирьох стихій: води, повітря, землі, вогню. Ідея іншого представника школи стихійного матеріалістичного напрямку відрізняється від попередніх тим, що тут присутні Нус та Розум, завдяки яким впорядковується хаотична суміш насінин як результату виникнення речей. Тому першоосновою у нього є насіння. Насіння є безкінечною безліччю дрібних частин. Наступну школу атомістичного матеріалізму представляють Левкіпп з Демокрітом. З поглядів атомістів, утворення усіх тіл є результатом різноманітного з’єднання атомів. А тому ними висунута така першооснова як атом- незчисленний постійно рухомий елемент.
Другий етап філософії характерний своїм розквітом. Центр філософської думки переміщується в Афіни, де утворюється вища філософська школа. Характерною особливістю етапу є поява систематизованих вчень (філософських систем); переміщення філософської уваги з натурфілософії до етичних, моральних, суспільних проблем та людського мислення. Класичний період представлений Сократом, Платоном, Арістотелем, софістами.
Чим були особливі софісти?
Це філософи-професіонали, які допомагали бажаючим навчитись логіці, ораторському мистецтву за відповідну платню. Софісти відрізнялися своїм переконанням та доказами будь-яких положень. Софісти повернули від проблеми натурфілософії до антропологічної, соціальної, повсякденної. Заперечували старі норми та минулий досвід, критично відносилися до релігії. Людину стає вільною та незалежною від природи. У софістів відсутні будь-які вчення, проте присутні критичне мислення та людська особистість. Найвідомішими софістами вважаються: Горгій, Протагор, Гіппій, Продік, Антифонт, Крітій, молодшими- Лікофрон, Алкідамонт, Трасімах.
Засновником класичної філософії як такої вважають Сократа. Подібно софістам, у центрі уваги філософа стоїть наука про людину та її ментальний світ. Сократ мав власні ідеї, за якими самопізнання стало пошуком знань та добродійств, а визнання невігластва – розширенням знань. Сократ вчить, що існуючий вищий Розум розливається у Всесвіті, а людський розум є нікчемною його долею. У Сократа відбуваються бесіди з учнями з однієї сторони, а з іншої – дискусії. Сократом розробляється маєвтичний метод: істину шукають шляхом діалогу, іронії, колективних роздумів. Приписують мислителю також індуктивний метод.
Сократ в усній формі розпочав виклад власного вчення, інші положення зуміли дійти у Аристофановому, Ксенофонтовому та Платоновому переказі. Останній є учнем, послідовником Сократа. Мова йде якраз про Платона – продовжувача сократівських моральних ідей, засновника школи – Академія, представника ідеалістичного напрямку філософії. Платон вводить наступні три поняття: єдине, розум, душа. Філософське питання: як співвідноситься буття з мисленням, матеріальне з ідеальним.
За платонівським ідеалізмом здійснюється поділ світу на таку категорію як світ становлення та світ ейдосів (ідей). У першому реальному, матеріальному світі усе міняється та недосконале, в іншому – первинні чуттєві образи можна досягнути з допомогою розуму. По суті, ідея несеться у кожному предметі, явищі. Але найвищою ідеєю тут постає ідея деміурга (розуміється творець світового порядку). Платоном розробляються вчення про добродійство, а також створюється теорія ідеальної держави. Платонівські ідеї вплинули на подальший розвиток античних філософських шкіл, філософів середньовіччя та Нового часу.
Учнем Платона Арістотелем перекреслюється ідеалізм попереднього. І цей прорив античного мислителя Арістотеля полягав у зміні філософської системи, в основі якої покладено логіку та метафізику. Основні положення Платона хо і були розвинені Арістотелем, проте більшість аспектів його вчителя піддані ним критиці.
У чому ж полягала філософська система Арістотеля?
Насамперед в тому, що мислитель доводив, що в основі будь-якої речі не ідея лежить, а матерія та форма. Арістотелем також висунуто філософію як універсальну науку буття, котрою обґрунтовуються всі інші науки. В основі науки як стверджує Арістотель, знаходиться думка, бо істинне знання досягається розумом.
Першою кінцевою причиною за Арістотелем є душа. Душа є сутністю буття речі. Розрізняються кілька видів душ: від низької до вищої (рослинна, тваринна, розумна), останньою надається сенс та мета життєдіяльності людини. Тобто цим мислителем обумовлено філософські знання попередніх філософів. Заслуга Арістотеля у систематизації науки: теоретичні, практичні, поетичні. Філософом розроблена теоретична основа для таких наук як етика, естетика, соціальна філософія. Саме на Арістотелеві закінчується період класичної філософії.
Наступний період свою назву отримав від Еллад із включенням суспільно філософської думки Риму. Етап характерний відмовою від фундаментальної філософської системи з переходом до важливих проблем: етика, смисл, цінності людського життя. У цей період розвивається такі філософські школи: кініків, епікурейців, стоїків, еклектиків.
Перша школа представлена Антисфеном Афінським та Діогеном Сінопським. Антисфенова ідея полягала у тому, що для досягнення щастя та внутрішньої свободи можна відмовившись матеріальних благ та задоволення. Ідея Діогена полягала в наступному: аскетизм – ідеал життя, нехтування суспільними нормами, умовами. Другу школу представляють Епікур, Лукрецій, Горацій. За ідеєю Епікура, основою людського щастя є гедонізм та атараксія (душевний спокій). За Лукрецієм Каром, прагнення до насолоди не є суб’єктивною людською волею, а швидше властивістю природи людини. За Горацієм, знанням людина звільняється від страху природи, богів та смерті.
Третя школа представлена через раннього стоїка Зенона Кітійського, також пізніх: Епіктета, Сенеку, Марка Аврелія. З поглядів Зенона, щастя є головною метою людського життя. Благо зберігає людську істоту, зло – руйнує. За Епіктетом, Сенекою, людина має жити у згоді з природою та совістю. За Марком Аврелієм, прагнення до власного збереження – це не причинити шкоди іншому.
Четверта школа представлена Пірроном Елідським, Секстом Емпіриком. За Пірроном, через недосконалість пізнання істини людиною неможливе. За Секстом, пізнавати істину непотрібно, але жити, сприраючись на внутрішній спокій. П’ята школа представлена через Філона, Панетія, Марка Тулія Ціцерона. Філон, Панетій поєднали прогресивні філософські думки та ідеї попередніх філософів класичного періоду. За Ціцеронськими ідеями, важливими є цінності: розум, мораль, розумне відношення до життя.
Кінцевий етап античної філософії полягає в об’єднані думки Стародавньої Греції та Риму. Відбувається криза римського суспільства, що відобразилось на суспільній думці. Це призвело до погашення раціонального мислення, зростання містичного вчення та християнства. Кінцевий етап представлений нам неоплатонічним вченням Плотіна. За ідеєю неоплатнізму, з Вишого витікає нижнє. Вище є Богом або ж філософською першоосновою.
Вище не піддається розуму, лише містичним екстазом. Суть пізнання – пізнати божественний принцип, яким втілюється справжність буття. Благо є духовністю, аскетизмом.
Панас Вернигора
