Про самого Савелія відомо небагато. Його ім’я пов’язується з періодом приблизно 217–220 років, а місцем діяльності називають Рим, хоча його статус як пресвітера залишається дискусійним. Більшість відомостей про нього збереглися в працях Іполіта — раннього богослова, який був противником монархізму і належав до числа найгостріших критиків Савелія. У своїх працях Іполіт засуджував савелліанство як небезпечну єресь, яка спотворювала християнське розуміння Трійці, хоча варто враховувати, що ці джерела є тенденційними й ворожими до вчення Савелія.
Суть савелліанської доктрини полягала у ствердженні абсолютної єдності Божества. Савелій заперечував вічну відмінність між трьома «особами» Трійці, які ортодоксія визнавала як Отця, Сина і Святого Духа. Натомість він пропонував розглядати ці три прояви як різні способи діяльності єдиного Бога. У творенні Бог виявляється як Отець, у викупленні — як Син, а в освяченні — як Святий Дух. Таким чином, Божество, за Савелієм, є монадою, яка діє у трьох функціональних ролях, а не у трьох вічних і окремих особах. Цей підхід намагався захистити онтологічну єдність Бога, не впадаючи у тритеїзм, якого побоювались монархісти.
Полеміка та історичне відлуння савелліанства в патристичну добу
Савелліанство викликало гостру реакцію з боку як римської, так і східної християнської традиції. Папа Калікст, який спочатку мав певну симпатію до концепції Савелія, згодом засудив її та відлучив самого Савелія від Церкви. Це свідчить про глибину розколу в богословських дебатах у межах ранньохристиянських громад. Через 30 років ідеї модалістичного монархізму знову спалахнули в Лівії, де Діонісій Александрійський став їхнім активним опонентом. Протягом IV століття термін «савелліанець» використовувався в полеміці як звинувачення в єретицтві, зокрема у контексті аріанської суперечки.
Особливо цікавим є те, що в добу аріанських конфліктів деякі прибічники ортодоксії, які наголошували на єдності сутності Отця і Сина, були звинувачені аріанами в савелліанстві. Це підкреслює складність ідеологічного фронту ранньої церкви, де захист єдності Бога міг бути витлумачений або як ортодоксія, або як єресь — залежно від нюансів термінології й богословських акцентів. Близько 375 року вчення, подібне до савелліанства, з’явилося в Неокесарії, де стало предметом критики з боку Василія Великого, одного з каппадокійських отців, який доклав значних зусиль до формулювання класичної тринітарної доктрини. В Іспанії Прісцилліан, ще один мислитель з нестандартними поглядами, також розвивав учення про божественну єдність у напрямку, близькому до савелліанської концепції.
Савелліанство в епоху Реформації та Нового часу
Незважаючи на те, що вчення Савелія було офіційно відкинуте, його ідеї не зникли безслідно. У XVI столітті Мігель Сервет, іспанський лікар і теолог, одним із перших реформаторів, виступив із подібними поглядами, заперечуючи Трійцю у її класичному формулюванні. Сервет учив, що Христос і Святий Дух є лише зовнішніми проявами Отця — єдиного Божества. Його бачення багато в чому перегукується з савелліанством, хоча він розробив його самостійно. Така позиція привела до його страти в Женеві — яскраве свідчення того, наскільки небезпечними залишались альтернативні доктрини навіть у добу Реформації.
У XVIII столітті вчення про божественну єдність було знову інтерпретоване Емануелем Сведенборгом, шведським філософом, теософом і містиком. Його богослов’я, що стало основою віровчення так званої «Нової Церкви», також виражало ідеї, близькі до савелліанства: Сведенборг вважав, що Бог є одна особа, Ісус Христос, у якому повнота Божества перебуває тілесно. Хоча він не вживав терміну «савелліанство», його вчення сутнісно відтворювало основні тези стародавньої модалістичної єресі.
Таким чином, савелліанство як богословська течія має глибоке історичне коріння, яке виходить за межі одного лише ранньохристиянського періоду. Його вплив простежується як у патристичній полеміці, так і в пізніших спробах осмислення Божества в межах протестантизму й містичних учень. Водночас саме савелліанство демонструє складність і неоднозначність тринітарного питання, яке залишалось і залишається одним із головних викликів християнського богослов’я.
Іван Гудзенко
