До його сходження Ізраїль існував як конфедерація дванадцяти племен, пов’язаних релігійними узами та спільним завітом. Ці племена періодично поновлювали свою єдність у святилищі в Шіло, але не мали сталої центральної влади. Коли на ізраїльські землі почали тиснути філістимляни — народ, що мав залізну зброю та бойові колісниці, племінна система виявилася безсилою. У цій кризовій ситуації народ звернувся до пророка Самуїла з проханням призначити царя, який би зміг очолити оборону країни.
За біблійною традицією, саме Самуїл, діючи як пророк і суддя, обрав Саула, помазавши його на царство за Божим велінням. Існують дві літературні версії цього вибору. У першій (1 Самуїла 9:1–10:16) Саул постає як обранець Бога, високий і вродливий чоловік, що здобув прихильність народу після визволення міста Явеш-Гілеад від аммонітян. У другій версії (1 Самуїла 8; 10:17–27; 12) відчутна антимонархічна позиція: Самуїл із сумнівом ставиться до ідеї царської влади, застерігаючи народ від втрати свободи та залежності від нового правителя.
Військові кампанії та правління
Хоча Саул був першим монархом Ізраїлю, його правління зберігало риси попередньої епохи суддів. Головна місія царя полягала не в адміністративному управлінні, а у військовому захисті. Саул і його син Йонатан очолили народ у боротьбі проти філістимлян, здобувши кілька важливих перемог, що дозволили тимчасово звільнити центральні пагорби Ізраїлю. Він також провів успішну кампанію проти амаликитян, але, згідно з біблійним текстом, не виконав Божого наказу про повне знищення ворога, що стало однією з причин втрати підтримки пророка Самуїла.
Державна структура за Саула залишалася простою. В Ізраїлі не існувало розвиненої адміністративної системи, придворної бюрократії чи монархічної розкоші, характерної для східних держав. Його резиденція у Гівеї, за археологічними даними, була радше укріпленим селищем, ніж палацом. Серед небагатьох відомих посадових осіб згадується лише воєначальник Авнер, двоюрідний брат царя.
Конфлікти з Самуїлом та Давидом
Дві постаті найбільше вплинули на долю Саула — пророк Самуїл і майбутній цар Давид. Спершу Самуїл підтримав Саула, але згодом різко засудив його за непослух Божим приписам. Саул самовільно приніс жертву перед битвою та не виконав наказу про знищення амаликитян. Ці дії були витлумачені як прояв непокори Богові. Втрата схвалення Самуїла позбавила Саула духовної підтримки, яка мала вирішальне значення для легітимності його влади.
Ворожнеча між Саулом і Давидом стала драматичним центром оповіді. Давид з’явився при дворі Саула як музикант, що заспокоював царя своєю грою на арфі, а згодом став відомим воїном після перемоги над Голіафом. Його популярність викликала у Саула заздрість і страх. Розповіді з Першої книги Самуїла змальовують психічне погіршення царя: від таємних спроб убити Давида до відкритого переслідування власного підданого. Навіть рідні діти Саула — Йонатан і Міхал стали на бік Давида.
Під кінець життя Саул виявляє ознаки відчаю та розладу. У знаменитому епізоді з відьмою з Ендора він звертається до духа мертвого Самуїла, шукаючи поради перед вирішальною битвою. Проте пророцтво привида передвіщає неминучу поразку і загибель царя.
Остання битва Саула відбулася на горі Ґілбоа, де ізраїльські сили зійшлися з філістимлянами. Перемога ворога була нищівною: Саул і його сини загинули, а тіла царської родини були виставлені на ганьбу у філістимлянському місті Бет-Шан. Проте мешканці Явеш-Гілеаду, пам’ятаючи визволення свого міста, ризикували життям, щоб забрати тіло Саула і поховати його з честю.
Саул — одна з найтрагічніших постатей Старого Завіту. Його історія поєднує велич і падіння, хоробрість і відчай. Він став символом лідера, який піднявся завдяки силі духу та військовому таланту, але загинув через внутрішні конфлікти та втрату духовної рівноваги.
Іван Гудзенко
