(Мф.18,12-14)
Син Божий – Господь наш Ісус Христос розповідає притчу, наповнену глибоким духовно-символічним змістом. Ця притча стосується справжніх сучасних пастирів. В притчі присутня алегорія (приховані реальні особи, явища, предмети під художнім образом з відповідною асоціацією та характерною ознакою того, що приховується).
Пастух не зважаючи на перешкоди, як трапляються у нього на шляху, маючи сто овець, залишаючи дев’яносто дев’ять з них, йде на пошуки тієї що далеко заблукала. Його очікує велика небезпека: люті хижі звірі, що можуть розірвати на шматки. Ризикуючи залишеними, своїм особистим фізичним здоров’ям крокує, піднімаючись про крутих схилах гори в пошуках тієї однієї.
Чи можете собі уявити картину, коли поранена вівця просить допомоги в пастиря, а той спить непробудним сном, чи втомився за цілий день. Істинний пастир ніколи цього не зробить, а вчасно попіклується, перев’яже рани і візьме ввірену задля спасіння і вічного життя вівцю на свої плечі.
Хто ж є тим істинним пастирем в цій притчі? Дбайливим пастирем Своєї отари є Господь Ісус Христос. Вівці – душі вірних, які доручені Богом пастирю, за які відповідно той несе відповідь. Заблукана вівця – новонавернений грішник, яка шукає Бога і кається у власних провинах – гріхах, котрому радіють Ангели. У пророка Єзекіїля сказані слова, що Бог не бажає смерті грішника, а щоб той покаявся і був живим. Тобто Бог шукає грішника аби його спасти.
Притча торкається гордівливих служителів закону пророка Мойсея, які думали, що приношень жертв та дотримання обрядів вистачатиме, покаяння не потрібно, їхні чинки справедливі, інші для них – всього лише грішники. Ісус же викриває їх за лицемірство та обман перед народом, над яким поставив їх Бог, щоб пасти з ревністю, а не з метою наживи. Заблукану вівцю шукає Господь, а не юдейські священнослужителі. Та заблукана вівця – грішник, який загинув заради добродійства та блаженства, для яких створений Богом.
Щодо заблуканої вівці подане тлумачення авторитетного отця церкви – преподобного Єфрема Сиріна. Сирін переконує, що покаяння є святом для Бога. Покаяння, яке створює свято для Бога, закликає до бекету небо. Ангели радіють, коли покаяння запрошує їх на вечерю. Всі небесні чини святкують, натхнені покаянням до веселості.
Господом дається порівняльний образ приведення грішника і наставлення на шлях істини. Вівця, яка відірвалася і втекла з отари піддає себе небезпеці: місце без корму, води, чатування диких голодних звірів подібне ж із душею людською, котра віддалившись від Бога, котрий є джерелом істини та благодаті – нещасна істота, яка піддає себе небезпеці духовного порядку: омані, пристрастям, стаючи для диявола легкою здобиччю. Як бачимо пастир не відганяє заблукану вівцю до отари, а беручи плечі з великою радістю несе її додому, а потім збирає друзів і розділяє радість з ними, що зрештою знайшов заблукану вівцю.
Про неправдивих пастирів говорить не один лише пророк Єзекіїль, а й Єремія, останній називає проклятим того, що не з обережності приступає до діла Господнього, нехтуючи благословенним даром Божим. Як не дивно звучатиме, а таких на сьогодні – більшість, меншість – дбайливі, уважні, милосердні, співчутливі, з розумінням відносяться до благословенної Господом справи спасіння. Сюди доречними стануть слова преподобного Серафима Саровського: якщо ти спасеш самого себе – навколо тебе спасуться тисячі. Святитель Іоанн Златоуст називає покаяння духовною лікарнею, з якої люди мають вийти оздоровленими, в якій пастирем і лікарем є Христос.
Не варто забувати викривальні слова пророка Єзекіїля, який говорить, що горе пастирям Ізраїлевим, які пасли себе самих! Чи не стадо повинні пасти пастирі? (Єз.34:3). Святитель Іоанн Златоуст правий у тому, що лікувати душі людські набагато важче, ніж овець, А ця важкість є причиною хвороби душ. Немає іншого засобу, окрім переконання.
Пегас
