Вона часто дозволяла собі грубіянити: кричала, вчила, проганяла з лавки, поглядала злісно і щось собі шепотіла. Одні змовчували, щоб не починати суперечки, але після неприємного осадку на душі, вже сотою дорогою оминали ту церкву. Інші намагалися щось пояснити, щоб легенько згладити негарне становище.
Одного разу їй приснився Бог.
- Ти скоро підеш до мене! – сказав.
— Добре! Я завжди знала, що заслужила Рай, бо щодня була у твоєму домі, стежила там за порядком, прислуговувала, сиділа на усіх Літургіях, навертала до Бога інших…
- Не лукав, – перервав її Ісус.
— Ну чому? Убогих відганяла, гарних і багатих до церкви привертала. Храмові ж від них була користь!
- А чому ж тоді жебракові не допомогла?
— А що жебрак? — сказала зневажливо, — він не молиться, не перебуває в Тайні Євхаристії, та що там говорити, навіть, не миється! Та він би нам імідж зіпсував! А криві, слабі, негарні… нащо вони тут?
— Я перебуваю в кожному із вас, а значить, всі вчинки, що ви робите, Мені ви робите. Тож йди і покайся, а то за твою зневагу і зверхність не бачити тобі Раю…
«Істинно кажу вам: усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших — ви Мені зробили» (Мт. 25, 40).
Аудіо версія притчі
© Юлія Головчин «Притчі»
