У своїй основі проблема приречення є універсальною, бо стосується питання співвідношення всемогутності Бога й людської волі. Проте саме християнство, з його наголосом на Божому задумі спасіння, надало цій темі особливого значення. Центральне місце в обговоренні приречення займає текст апостола Павла з Послання до римлян (8:29–30), у якому проголошується, що Бог наперед знав, наперед призначив, покликав, виправдав і прославив тих, кого обрав. Цей уривок став основою численних тлумачень у християнській традиції, що згодом розділилися на різні богословські напрямки.
Основні доктрини приречення
Упродовж історії християнства сформувалося три основні підходи до розуміння приречення, кожен із яких відображає певне бачення співвідношення Божого передбачення та людської участі в спасінні.
- Передбачувальне приречення.
Цей підхід характерний для напівпелагіанства, деяких форм номіналізму та армініанства. Він виходить із припущення, що Бог передбачає майбутні вчинки людини, її віру та заслуги, й на цій підставі визначає, хто буде спасенним. Таким чином, Божий вибір не є довільним, а ґрунтується на передбаченні людської відповіді на Його благодать. У цьому баченні зберігається ідея співпраці Бога й людини, де віра виступає ключовою умовою спасіння. - Подвійне приречення.
Ця доктрина, найбільш відома у кальвіністській традиції, утверджує думку, що Бог від вічності визначив долю кожної людини — одних до спасіння, інших до осуду. Її класичне формулювання пов’язують із Жаном Кальвіном та рішеннями Дортського синоду (1618–1619). Подвійне приречення виходить із абсолютного суверенітету Бога, який не залежить від людських учинків, віри чи заслуг. Подібні ідеї можна знайти в окремих творах святого Августина, Мартіна Лютера та серед янсеністів. Ця концепція часто викликала суперечки, адже ставить питання про справедливість Божих рішень і сенс людської свободи. - Приречення через благодать.
Третій підхід, розвинений у пізніших працях Августина, Лютера, рішеннях Другого Оранжського собору (529 р.) та в богослов’ї Томи Аквінського, намагається поєднати Божу ініціативу й людську відповідальність. Він визнає, що спасіння людини відбувається завдяки незаслуженій Божій благодаті, але осуд — наслідок гріха і моральної провини людини. У цьому баченні приречення не заперечує свободу волі, а підкреслює її роль у відгуку на дію благодаті.
Богословське значення та сучасне розуміння
Вчення про приречення має не лише догматичне, а й глибоке духовне значення. Воно стосується питання про сенс людського існування, місце свободи у світовому порядку та довіру до Божої справедливості. Для реформатської традиції приречення є виразом абсолютного суверенітету Бога, тоді як католицька та православна думка більше наголошують на співпраці благодаті та людської волі.
У сучасній християнській теології поняття приречення часто трактується у світлі любові Бога, який прагне спасіння всіх людей. Тому наголос робиться не на божественному виборі окремих, а на можливості спасіння для кожного, хто відповідає на Божий заклик.
Іван Гудзенко
