Психофізичний монізм
Згідно з психофізичним монізмом, людина є цілісною істотою, у якій фізичні та психічні властивості становлять аспекти однієї й тієї самої сутності. Моністи відкидають ідею про існування незалежного «душевного» начала, вважаючи, що все, що ми називаємо психічним, має фізичну основу у тілі, насамперед у мозку та нервовій системі.
Цей підхід базується на переконанні, що психічні властивості людини цілковито визначаються її фізичними характеристиками.
Теорія тотожності: свідомість як фізичний процес
Психофізичний монізм найчастіше ототожнюють із теорією тотожності, яка стверджує, що психічні події є не чимось окремим від фізичних, а їхніми різними описами. Тобто коли людина відчуває біль, це не «нематеріальний досвід», а конкретний фізіологічний процес — активація певних нейронів у мозку, передача сигналів по нервовій системі, хімічні реакції в клітинах.
З цього погляду, мова про «думки» чи «емоції» є лише зручним способом опису тих самих процесів, які науковець може пояснити термінами фізіології або нейробіології. Таким чином, свідомість не протиставляється тілу, а розглядається як його природна функція.
Теорія тотожності отримала значний розвиток у ХХ столітті в межах аналітичної філософії, зокрема у працях Джона Смартта, Урліна Плейсa та Девіда Армстронга. Вона відкрила шлях до формування сучасної нейрофілософії — галузі, що поєднує філософський аналіз із дослідженнями мозкових процесів.
Критика та межі моністичного підходу
Попри наукову привабливість психофізичного монізму, цей підхід стикається з низкою філософських труднощів. Найвідомішою з них є «проблема суб’єктивного досвіду» — питання про те, як із суто фізичних процесів виникає усвідомлене переживання. Навіть якщо ми знатимемо всі деталі роботи мозку, залишиться незрозумілим, чому певна активація нейронів супроводжується, наприклад, відчуттям радості чи болю.
Іван Гудзенко
