Саме про це й оповідають у своїй книзі батько й донька: письменник, професор-літературознавець Амоз Оз та історик, професор університету Хайфи Фанія Оз-Зальцберґер. Книга «Євреї і слова» (2017), що вийшла друком у видавництві «Дух і Літера», розкриває читачам специфіку буття єврейського народу в цілому й кожного єврея зокрема через вербальний досвід поколінь. Це усний та письмовий діалог з Біблією, ТаНаХом, Богом і, звичайно ж, із нами, читачами.
Фундаментальна особливість цієї книги полягає в релігійних поглядах її авторів: «По-перше, в Бога ми не віримо. По-друге, іврит – наша рідна мова. По-третє, наша єврейська ідентичність тримається не на вірі…» (15). Здається, після такої відвертості всі стереотипи стосовно етносів розчиняються в повітрі, принаймні вже за тим, що про Біблію й Бога говоритимуть атеїсти. Але це й привертає найбільшу увагу, адже то вже не просто «Ізраїль» (Той, що сперечається з Богом), а своєрідний закон заперечення заперечення, де старе й нове переплітається в діалектиці збереження й відтворення, відкидання й забуття, модернізації та інтерпретації. Про це – тут і далі.
Біблія для Озів – це, в першу (і найважливішу – А. П.) чергу, пам’ять, або ж, як сказано буде далі в книзі, «пам’ятник». Безумовно, говорячи про Біблію як про пам’ять, автори мають на увазі весь єврейський народ як на отчій землі, так і в діаспорі. Адже єдине матеріальне надбання про землю обітовану поза її межами – це тексти, вивчаючи котрі – означає продовжити життя культурі свого народу.
Даремно ми недооцінюємо силу слова: в ньому закладені корені нашої ідентичності. Поет Єгуда Аміхай, поезію котрого наведено в книзі, назвав євреїв «геологічним народом». У даному випадку – це сукупність етнічного, генетичного існування єврейства, що нерозривно пов’язане з бібліографією, себто з текстами, які зберігають множинні істини буття євреїв.
Автори книги акцентують на специфіці єврейського народу, котра червоною ниткою проходить крізь їхнє етнічне характеротворення – це «ху?цпа», що буквально означає зухвальство або наглість. Саме ця риса і лежить в основі сутності кожного єврея. Першопричиною хуцпи є, як не дивно, Бог, адже тому цей народ і зветься Ізраїлевим, що має сміливість сперечатися із Всевишнім. Хуцпа, втілюючись у тексти, відображає, у свою чергу, й другу не менш важливу рису єврейства – тяглість, це саме та вчена тяглість, яка втілена в писемній традиції: «Юдейська тяглість заснована на тому, щоб «вижити і про все розповісти»…» (80). Риси, описані родиною Озів, у своєму синтезі є наріжним каменем інтелекту євреїв, адже Слово вони (особливо хлопчики) вивчають, щойно зведуться на ноги. Це, деякою мірою, передчасна дорослість єврейської дитини, оскільки, за свідченнями авторів: «У давніх юдейських школах хлопчики читали про Єву, Змія й Адама, вони читали про Каїна й Авеля, вони читали питання і ставили їх під питання» (40). Чи не тому значна кількість великих інтелектуалів світу мають єврейське походження?
Вихованню молоді в єврейській традиції взагалі приділено провідну роль, оскільки діти й книжки – це і є «голий скелет тяглості». Ортодоксальна дуальність лежить в основі діалогічної педагогіки. Діалог «Бог і людина» трансформується у «батьки і діти», рівний діалогу «учитель і учень» («раббі і тальмід»). Не можу не провести тут паралель між діалогами за античних часів, скажімо «Сократ і Платон». Тож і євреї, або пізніше – юдеї (історія поняття «юдейства» детально подається авторами в книзі – А. П.) знають і по сьогодні плекають одну незаперечну істину: де закінчується діалог, там закінчується культура.
Хто ж такий Бог? Для Озів – це, перш за все, слово: «Наша історія не зводилася до Бога: це історія слів. Бог – одне зі слів» (58). Це один зі своїх, інтелектуал, з котрим можна вступити в полеміку. Причому в більшості випадків Господь мусить погодитись і прийняти позицію «зухвальця», що з ним сперечається. Більше того – Він сам до цього спонукає: «Благаю, сину, запитай мене» (43). Загалом же для всього єврейства Бог – це образ батька. У Біблії й Талмуді Він – батько всіх дітей Ізраїлевих. Водночас Він – учитель, суворий і вимогливий. Разом з тим Бог – це й ідейна перемога над Ним в ім’я поколіннєвого ланцюга, котрий зветься пам’яттю. І матеріальними доказами цього лишаються печатка, шнурок і палиця Юди (79).
Значної уваги в книзі приділено поняттю Часу і Позачасся у єврейській традиції, що найкраще і найвлучніше викладено ще Екклезіястом у Біблії й ТаНаХу: «Що було воно й буде, і що робилося, буде робитись воно, і немає нічого нового під сонцем!..» (Екл. 1:9). Напевно, поняття циклічного часу і є тією рушійною силою, що дає змогу єврейському народу, всупереч суспільній модернізації, повертатись до своїх витоків і обертатись навколо власної історії, адже, як зауважили автори книги: «Ми – народ, у якого історії значно більше, ніж географії (107). Позачасся ж, попри абстрактність свого поняття, є, великою мірою, символом переходу євреїв з одного стану в інший (мається на увазі градація поколінь, їх алія? та єріда? – з івр. репатріація до Ізраїлю та еміграція). Образом же Позачасся виступає Єрусалим як Ір Олам, себто вічне місто. Опис Часу й Позачасся яскраво відображає ставлення самих авторів до цих понять. Згадуючи відомих світових геніїв, яких «…терзав і тривожив Час» (135), вони й самі глибоко переживають «…несподіваний розпад давнього часу й приголомшливу непевність модерності…» (135), про що свідчить експресивність щойно наведених вище рядків з книги.
У такому разі лишається єдине: зводити пам’ятник свій «…довше, ніж мідь дзвінка, вищий од пірамід царських…» (Горацій «До Мельпомени»). Матеріалом же пам’ятника є тексти. Батько-письменник та донька-історик звертаються до Святого Письма як до художньої літератури, беручи за основу формалістичний аспект, а саме логіку слова (його незмінний смисл, а не мінливе значення), логіку будови та розташування слів у реченні та зв’язок кожного речення з попереднім і наступним, що не ставить істинність висловлювання у залежність від його інтерпретацій та перекладів, а цілком і повністю покладається на цілісність тексту.
Українська приказка свідчить: слово – не горобець: вилетить – не впіймаєш. Амоз Оз і Фанія Оз-Зальцберґер доводять нам інше. Принаймні, оберігаючи й вивчаючи тексти, можна генетично, етнічно й історично «впіймати», що «кожне слово має свої пахощі» (160).
Анна Пєшкова
