Право в Біблії

 Історико-критичний підхід до Біблії ігнорував вивчення біблійного законодавства. Хоча право становило головний предмет вивчення античних і середньовічних учених, інтереси сучасної науки зосередилися на інших проблемах. Нині право досліджують лише остільки, оскільки воно відбиває різні етапи суспільного розвитку Ізраїлю; або воно розщеплюється в літературно-історичному дослідженні на шари, кожний з яких являє собою певний період в еволюції давньоєврейської релігії і культури.

Інтерес уже не зосереджений на законі як на автономній проблемі, ним займаються тією мірою, якою він потрібний історикові, що вивчає соціальні або релігійні проблеми. Досить знаменно, що востаннє ґрунтовне юридичне дослідження біблійного законодавства було написано більш ста років тому.

Система нормативних уявлень та приписів щодо регулювання релігійно-культового та суспільного життя, сформульована в Біблії, є специфічною формою релігійно-правової ідеології, яка характеризується: визнанням сакрального походження права; оцінкою протиправної поведінки як гріховної; синтезом юридичних та релігійних норм; застосуванням як специфічно правових, так і релігійних санкцій. Ця система ґрунтується на релігійному витлумаченні проблеми договірних відносин.

Завіт і Закон: релігійний та правовий виміри. Виконуючи угоду (Завіт) з Богом, громада доручала йому своє майбутнє. Порушення каралося Богом звичайно шляхом природ­них катастроф або воєнних поразок. Однак певні порушення, з Божої санкції, могла засуджувати сама громада; це стало базою для перших практик публічного судочинства. Суд був одним з аспектів реалізації в житті людини складної системи опозицій — послуху-благословіння / непослуху-прокляття, яка демонструвала Божественний провіденціальний порядок в історії. У своєму Законі Бог виявляє власну сутність, і дотримання Закону є обов’язком Боговшанування. Закон у Біблії — поняття, під яким у даному випадку розуміється сукупність релігійних, моральних та юридичних приписів, котрі містяться у П’ятикнижжі Мойсеєвому (особливо у Вих. 20:2 – 17; Второз. 5:6—21 та інших книгах (Лев., Чис). Християнська традиція засвоїла єврейське поняття <Тора> та його грецький еквівалент (номос). Виявлений у різноманітті нормативних актів, Закон, проте, тісно пов’язаний зі священною угодою-союзом — «Завітом» між Богом та людьми; Закон визначає умови Завіту. Саме Завіт надає Законові повноти релігійного смислу. Суворо кажучи, з’явитися перед судом означало з’явитися «перед лицем Господнім» (Второз. 19:17).

Витоки біблійного права. Давньоєврейський кодекс Завіту (Вих. 20—23) датується близько ХІІІ ст. до н.е. І має розглядатись у контексті стародавніх близькосхідних правових систем: Ур-Намму (XXI ст. до н. є.), Білалама (XX ст. до н. є.), Піпіт-Іштар (XIX ст. до н. є), Хаммурапі (XVIII ст. до н. є.). Хетського (XVст. до н. є.), Ассирійського (XIVст. до н. є.) кодексів. Релігійно-правове унормування у стародавніх суспільствах спричинювали реформи державного управління та релігії, його супроводжувало оприлюднення певних актів як таких, що мають Божественне походження. Зокрема, в біблійному тексті зафіксована релігійно-політична реформа царя Йосії та первосвященика Хілкії (622 до н. є.), під час якої була оприлюднена «книга Господнього Закону, даного через Мойсея» (частина П’ятикнижжя Мойсеєвого) (2 Хр. 34).

Історичний розвиток форм судочинства у Біблії. Біблійні оповіді про патріархів не свідчать про наявність написаних законів та спеціальної системи суду у давніх євреїв, хоча на них справляли вплив правові системисусідніх народів (Буг. 15:3; 19; 20:20; 21:22—32; 23; 26:7; 34; 38; 39:9). Уже тоді правосуддя не було довільним, а базувалося на звичаях та фактах, потверд­жених свідками,- здійснювалося головами патріархаль­них родин. Великі міграції та початок стратифікації давньоєврейського суспільства, пов’язані з лідерством Мойсея, характеризувалися запровадженням спеціаль­них судових чиновників. Від суддів вимагалися певні моральні та релігійні якості. Запроваджувалися ієрархія, розподіл юрисдикції; судові функції поєдну­валися з управлінськими (Вих. 18:13—26). Поєднання юридичних 1 політичних функцій суду як співіснування судового рішення та громадського управління збереглося в біблійній традиції І в новозавітну добу. Водночас співіснували родинні та спеціальні суди, а також суди священиків (Чис. 35:25; Второз. 17:8—13; 22:13—21, 28—29). У період становлення давньоєврей­ської державності була досягнута суспільна стабіль­ність. Протягом усього періоду «суддів» тривало судо­чинство старійшин («старших»), або вождів-«суддів», які одночасно виконували розпорядчі функції (Суд. 11:5; 21:16—20). Приклад судді й пророка Самуїла (1Сам.) продемонстрував недостатність початкових юридичних настанов та форм управління. Установлення теократич­ної монархії вплинуло і на юридичну практику. Хоча подекуди ще йшлося про авторитет старійшин (ІСам. -4:3; 8:4; 16:4; 30:26; 2Сам. 17:4; 19:11; 1 Цар. 21:8; 2Цар. 23:1), більшість судових функцій дістали монархи (1Сам.8:4; 1Цар. 3.16—28; 2Сам. 8:15). Присуди часто являли собою наслідок прямих рішень царя, наприклад т. зв. «Соломонів суд» (ІЦар. 3:16—28). Судова влада царя спиралася на потужну придворну бюрократію та провінційну адміністрацію (Шар. 4:1— 7). Концентрація управлінських та судових функцій була надмірною, спричинюючи проблему неефектив­ності царського суду (2Сам. 15:3). Ця проблема використовувалася у політичній боротьбі (2Сам. 15:4— 18:32). Згодом, коли давньоєврейська держава поділилася на царства, васально залежні від Ассирії, Єгипту, Вавилона (середина IX — початок VI ст. до н. є.), царський суд зазнав кризи, зокрема, через засилля військової бюрократії (Єр. 38:5). Втрата державної незалежності внаслідок завоювання Асси­рією та Вавилоном у середині І тис. до н. є. (2 Хр. 36:5—23; Езд. 2:1) призвела до відновлення у діаспорі попередніх форм правосуддя, їх співіснування та синкретизації. Зміцнення ієрократичної влади священицької корпорації Єрусалимського храму з V ст. до н. є. закріпило керівні та судові функції священиків. Проте суд єрусалимського жрецтва — «Санхедрін» (Синедріон) часто діяв поряд Із традиційним судом старійшин. Ця традиція зберігалася до І ст. н. є. — т. зв. «новозавітного» періоду (Мт. 27:1,12; Мк. 14:53— 64; 15:1; Лк. 22:66; 23:1—25).

Структура права в Біблії. За біблійним світоглядом, Закон, даний Богом, є єдиним і цілісним регулятивним актом. Публічно сформульовані й проголошені настанови — це маніфестації священної волі Бога. Так, у Лев. 19, 20 серед регулятивів громадянського, родинного або особистого життя немає повного та послідовного розрізнення релігійно-ритуальних, мо­ральних чи правових приписів. Вимоги чесної та своєчасної оплати праці (19:13) стоять там поряд із принципами людяності (19:14) та чесного суду (19:15); вимоги статевої чистоти (19:20; 20:10—21) межують із побутовими, господарськими настановами (19:19) та запереченням «чужих» ритуалів (19:26—28, 31; 20:1— 6). Про родинну честь (19—29) ідеться поряд із вимогами суботи (19:30) та вшанування старших (19:32). Такий синкретизм релігійної, моральної, право­вої свідомості у старозавітну епоху не був стихійною невпорядкованістю, а відображав упевненість, що всі наведені вимоги та настанови являють собою тверд­ження одного (сакрального; джерела, рівня та ваги. Проте біблійне право мало певну структуру:

• До обрядово-релігійнихналежали настанови щодо впорядкування та вшанування священних предметів (Вих. 25:10—22; 33:7—11); священницьких обов’язків (Вих. 28:1—39; Лев. 10:9—11,21, 16—24; Чис. 3:5—10); жертв (Вих. 34:19—20; 29:38—42; Лев. 1:3—17; 2:1—16; 3:1—7; 5:1—34; 22:17—19; 27:30—33); ритуальної чистоти (Лев. 3:17; 7:32—25; 11; 12:1—8; 13—15; Чис. 19:11—22; Второз. 14:3—20) та дотриман­ня свят (Вих. 23:10—11; 34:17—18; Лев. 23:24, 26—32; Второз. 5:12—15; 16:1—7, 9—11, 13— 17).
• Частина настанов визначала статус і побудову основних державних інституцій: верховної впади (Второз. 17:14—20); війська (Чис. 26:2; Второз. 20:5—7); громадянства (Второз. 23:1—8); суду (Вих. 18:13—26; 23:1—3, 6—9; Лев. 19:5, 16; Чис. 35:30; Второз. 5:20; 16:18—20; 17:7—6; 19:15,-27:15).
• Громадянського життя стосувалися настанови про сім’ю, шлюб та права особистості (Вих. 20:12; 21:7—11, 15, 17; Лев. 18:6—18; 21:7, 13—15; Чис. 5:11—31; 30:6—15; Второз. 21:7—11, 10—14; 22:13—29; 24:1—4; 25:5—10), а також про право власності (Вих. 21:28—36; 22:7—15; 23:4—5) та спадкоємства (Чис. 27:1— 11; Второз. 21:15—17; 25:5—6). Визначалися обов’язки роботодавця щодо працівника (Лев. 19:13; Второз. 24:14), господаря щодо раба (Вих. 21:2—6, 20—32; Лев. 25:39—55; Второз. 15:12—18). До громадянських настанов належали також приписи щодо стосунків між «ближніми» у спільноті, котрі є предметом як правового, так і морального регулювання (Лев. 19:17—18,32; Второз. 10:18—19; 16:11—14; 15:12—15; 21:10—14; 22:8—24).
• Кримінальне законодавствов біблійну епоху визначало злочини проти релігії (Вих. 20:4—6; 22:18,20; 34:14; 35:2—3; Лев. 14:16; 18:21; 20:2—5; Второз. 5:11—15; 13:1—18); держави та суспільства (Вих. 23:8; Лев. 19:25; Второз. 5:20; 16:19—20; 19:16—21); власності (Вих. 22:1—4; Лев. 6:2—7; 19:35—37; Второз. 19:14; 25:13—16; 27:17). Особливо засуджувалися зло­чини проти моралі та особистості (Бут. 9:5—6; Вих. 21:12—14; 22:21—24; Лев. 19:11, 14, 16, 20—22; 29; 21:15, 18, 26—27; 24:19; Чис. 35:14—34; Второз. 5:17; 22: 25—29).

Порушення та покарання. Поклоніння чужим богам (Лев. 20:2); богозневага (Лев. 24:11 — 16) та порушення суботи (Чис. 15:32—36) каралися на смерть як найтяжчі злочини. За менші провини на всю громаду, її старійшин та окремих осіб накладалися спеціальні жертвоприношення (Лев. 4; 5). Збитки, завдані власності, відшкодовувались (Вих. 21:37; 22:6,8). За невідшкодовні збитки призначалося максимальне відшкодування (Вих. 21:26—27). Порушення статевих та сімейно-шлюбних відносин визначалося жорсткими стандартами щодо статевої «чистоти» (Второз. 22:25— 28); зневага батьків дітьми каралася смертю (Вих. 21:15, 17, 27; Второз. 21:18—21). Насильницьке поневолення, продаж у рабство, навмисне вбивство однозначно каралися на смерть (Вих. 21:14,16).

Принципи здійснення правосуддя. Закон відплати. Основним правовим принципом було послідовне прагнення до відповідності злочину та пока­рання — lextalionis, або «закон відплати» (Вих. 21:23—25; Лев. 24:20; Второз. 19:21). Указувалося, що він має скеровувати судову практику (Вих. 21:22—23), поширюючись як на євреїв, так і на прибульців (Лев. 24:16—22). Принцип lextalionisрозглядався як ефективний чинник забезпечення громадського спокою (Второз. 19:19—20). Критерії покарання визначались власне не суворістю чи поблажливістю, а скоріше послідовною відповідністю покарання скоєному злочину. Така відповідність сама по собі мала суспільну та моральну цінність. Окреслюючи суспільно прийнятні межі покарання, закон відплати охороняв права винуватців, яких не можна було покарати поза їхні переступи. Таким чином, виникла певна форма оборони гідності права і цінності особи.

Моральність юридичної практики. Справедливий суд. Права та гідність особи. Біблійне право вважало мораль­ний вплив скоріше прерогативою Бога. Мета реальної судової практики полягала в убезпеченні суспільства та обмеженні потен­ційних порушень (Лев. 20:14; Второз. 13:5; 11; 17:7; 19:19—20). Як вияв вищої справедливості, висувалася вимога неупередженого суду, що базувалася на Декалозі (Вих. 20:16), стосувалася усіх членів громади і поєднувалася з необхідністю суто морального персонального зусилля (Вих. 23:1—3, 7; Пев. 19:15; Второз. 16:18—20). Фальшиве свідчення або зламання присяги перед судом особливо обтяжували провину порушника (Вих. 22:9— .11). Упроваджувалися правила слідства та свідчення у суді, які захищали особисту гідність та навіть життя звинувачуваних (Второз. 17:6; 19:15). Існувало поняття прощення, яке надавалося за умови щирого каяття (2Сам. 19:16—23). У випадку ненавмисного вбивства визначалися спеціальні місця та умови сховища вбивці від самосуду родичів загиблого (Чис. 35:10—15; 22:28). Ці правила та процедури захищали не окрему особистість як таку, а всю спільноту від руйнівної стихії кревної помсти. Права особи були невід’ємні од прав та інтересів «обраного від народу». Юридичними засобами у біблійному праві утверджувалася моральна цінність суспільної солідарності (Вих. 22:20—26; 23:4—5).

Настанови і релігійно-культового, і суспільного характеру в Біблії базуються на реальному розвитку нормативного регулювання стосунків у межах стародавнього суспільства. Спостерігається історична еволюція звичаєвого права у формах як прецедентних, так і кодифікованих юридичних систем. Старозавітні норми зазнали у новозавітну епоху (кінець І тис до н. є. — початок І тис. н. є.) впливу римського права. Засади біблійного права, наповнені теологічним змістом, формувалися, однак, під впливом розвитку правничої ідеології. Це саме можна стверджувати стосовно багатьох галузей сучасного права, а також його структури, начала яких містяться у Біблії.

Сучасне цивілізоване суспільство базується на здобутках різних форм організації суспільного життя минулого, органічно продовжує і розвиває їх. А це вимагає створення міцного юридичного фундаменту громадянського суспільства, розбудови сучасної держави України з урахуванням практичного досвіду і теоретичних поглядів різних часів

 Д-р  Анатолій  Мучник