Улюблені брати та сестри! Дорогі читачі!
Усе станом на сьогоднішній день вимірюється величиною масштабів: помпезністю, яскравістю, величністю, вишуканістю. Все: від побудови великих міст до проєктів, що мають великий розголос. Масштабами вимірюється також і частина духовного та душевного світу людини: величиною подарунків, коштів, часу вимірюють сьогодні любов, людські сили і врешті-решт гідність самої людини.
Величні масштаби не є предметом складних пошуків; щоб їх помітити, не потрібно для цього особливих надзусиль. Цифри, які позначають кількість підписників в соціальних мережах нині самі сигналізують для користувача чи варто підписуватись на певний акаунт, чи варто оминути і пройти осторонь.
В такому чудернацькому світі ми співіснуємо усі. Доба цинічності не в менших, а в значно більших масштабах викорінює в нас все людське, чисте та добре. Адже навіть щоб творити руйнівне потрібні теж для цього відповідні масштаби, які захопили б увагу і стали предметом оцінки результатів їх досягнень. Типовими під час війни стають масштаби руйнувань – руйнується з легкістю те, що будувалось десятиліттями. А тут лише одна мить вирішує в яких плачевних деструктивних візіях зможуть відобразитись будинки на вулицях міст. Так, війна – це теж масштаби.
Але в сьогоднішньому євангельському тексті будемо звертати увагу на те, що не прийнято – на мале, незначне і непомічене. «І ось чоловік, ім’ям Закхей… був малий на зріст» (Луки 19:2-3). В соціальному вимірі – теж. Працюючи митником, збирачем податків для окупаційної римської влади, що могло би бути більш принизливим в очах народу. Малим та незначним поставав Закхей і в духовній площині.
Відкинутість, несприйняття часто порушує внутрішній спокій в житті людини. Інколи в житті, здається, існує спектр усіх необхідних благ: хороше авто, комфортабельний будинок, ексклюзивні страви на щодень, — але в душі порожнеча, тривожність, відчуття незадоволеності усім, неначе весь світ немов старий монохромний телевізор без кольору. В такий момент, як ніколи виникає духовний апетит, голод та спрага побачити те, що приносить благо та щастя; зустрітися з Тим, хто усуває всі тривоги та неспокій, і в той же час зігріває Своїм святим теплом та затишком, даруючи при цьому відчуття повної задоволеності.
Такий духовний апетити виник і у Закхея: і хоча він був начальником і не користувався повагою та авторитетом, попри усе прагнув побачити Ісуса Христа. З євангельської події, євангеліст Лука зауважив, що для нього перегородкою слугувало все довкола: великий натовп людей, що шукав в Христі вирішення особистих питань; обставини, які могли б недопустити його до Сина Божого, і до того ж навіть він сам, хоча б тільки лише через свій зріст. Однак, це не завадило йому забратись на фігове дерево, щоб на нього звернув увагу Христос. До того ж Закхея не впускав натовп, крізь якого той невтомно пробирався задля досягнення власної мети. Натовп керується своїми критеріями, для якого найбільшою цінністю постає емоційно-забарвлене, помпезне та фейєричне. Для нього чи ненайважливішими є статус, репутація, а також власні підходи, які вписувались би в категорії «гідності». Кожне суспільство, яке втрачає духовний смак та здатність до рефлексії, переживає симптом байдужості, як порочної здатності створювати вигляд відсутності або ж применшувати гідність діянь ближнього.
В багатьох суспільствах не помічають літніх людей, які залишись одні в багатоповерхівках і змушені проживати літні роки за мізерну пенсію. Не бажають помічати дітей підліткового віку, що ведуть боротьбу з депресією. Мінімізуються або часто зводяться у непомічене ніщо найменші кроки досягнути певних звершень та зрушень у школярів та студентів з боку наставників. Нині багато хто не прощає помилки минулого. Закхей не вписувався до категорії «правильного» натовпу з його цинічними інтересами. Не вписатись у правильний формат – означає зробити щось надто дивне та незрозуміле для натовпу – піти, побігти і вилізти на смоківницю. Адже Бог ніколи не нехтує тим, що натовп людський кваліфікує значним. Бог звертає увагу на незначне і в цій незначності Він Сам Себе розкриває. У своїх коментарях на цей євангельський текст Іван Златоуст писав, що такими діями Закхей «переміг сором та суспільний осуд», тому що спрага зустрітись з Христом із Назаретом «була сильнішою від людських думок». А як сьогодні ми демонструємо все на догоду людям, і замість того, щоб отримати зустріч з Христом, починаємо свідомо втікати від Нього; замість того, щоб показати себе перед Богом такими якими ми є, починаємо наносити на наше духовне лице маски, створюючи з себе лицемірів – книжників та фарисеїв.
Бог навчає нас дуже важливій істині – для того, щоб мати здатність побачити Бога, потрібно вийти з горизонталі натовпу у вертикаль зусилля. Не варто думати та наполягати на тому, що оптика величності – це те, що може особливо вразити Бога. Чимало віруючих людей намагаються вразити Бога помпезними святами, літургіями, величними не шкодуючи на патетику та літературні прийоми молитвами, паломництвами, пожертвуваннями. Як все вражає – кількість зібраних коштів, величність храмів, яскравість служб і присутніх віп-осіб на них. Однак все це – лише збільшуване скло, щоб не відображалась наша маленькість. В масштабах Всесвіту, ми – ліліпути, а наш світ – побачене крізь збільшувану лінзу, подібно як у творі Дж. Свіфта в «Мандрах Гулівера». Весь світ кричить про великі стихійні сили економіки, воєн, імперій. Але тільки Вчення Ісуса Христа концентрує нашу увагу на маленьке та незначне – гірчичне зерно. Ісус часто підкреслював: «Коли маєте віру як зерно гірчичне…» (Мт. 17:20). Або «Царство Небесне подібне до зерна гірчичного…» (Мт. 13:31). В цьому сенсі Аврелій Августин зауважував: «Бог не потребує великого початку, бо Він Сам є величчю початку». Тому один маленький крок маленького Закхея – і його дім, в який зайшов Ісус Христос – стає місцем спасіння. Один лише крок та погляд Христа, сповненого любові, уваги та тепла до грішника, але спраглого Божого світла та правди – і життя людини кардинально змінюється назавжди. Божий погляд – дивитись і оцінювати речі, які в цьому світі видаються незначними. Данський мислитель Сьорен К’єркегор писав, що «екзистенційний вибір однієї людини має вічний вимір». Євангельська істина підтверджує: маленька дія, здійснена у свободі, може мати вічні наслідки. Ісус Христос, Вчитель, Господь та наставник навчає нас: «хто хоче бути великим хай стане слугою для вас; хто хоче стати першим серед вас, хай буде рабом для всіх». (Матвія 20:26). Під час Свого земного життя та служіння Ісус довів це Собою, втіливши Своє вчення аж до смерті на хресті. Як зауважував з цього приводу апостол Павло: «але Він умалив Самого Себе, прийнявши вигляд раба, ставши подібним до людини; і подобою ставши, як людина» (Филип’ян 2:7).
Але натовп продовжує ігнорувати мале та незначиме, і в результаті – чимало хто з нього й сам опиняється на місці проігнорованої та непоміченої жертви. Соціум який свідомо відкидає принципи Божих законів опиняється в системі парадоксу: перебуваючи в постійній комунікації онлайн, постійно з мобільним зв’язком, з невідомих на те та дивних причин, чимало хто з нього й сам опиняється в обіймах самотності, залишаючись так і непоміченими. За даними досліджень ВООЗ та європейських соціологічних інститутів (в період з 2022–2024), понад 25% дорослих у Європі регулярно відчувають хронічну самотність. Серед молоді цей показник навіть вищий. У деяких країнах понад 40% молодих людей визнають, що почуваються «соціально ізольованими». Особливо вразливою є цифровізована та технічно оснащена Японія – острівна країна з великими досягненнями та повна самотніми людьми. Феномен відлюдників, що звуться там хікікоморі, які визнані асоціальними і бояться суспільних взаємин. Емоційно-психологічні симптоми хікікоморі, які раніше фіксувались у дітей-підлітків, нині перейшов сорокарічний рубіж. Проблема самотності там настільки вразлива, що влада в країні готова була оголосити її епідеміологічною.
Війна в Україні також не менше, ба навіть більше загнала суспільство також у вир байдужості та відчуття самотності. В час, коли смерть забирає тисячі життів, одним – лише статистичні дані; іншим – особиста та колективна трагедія. Коли руйнуються міста, окремий зруйнований дім здається деталлю невеликого масштабу за значенням. Коли країна у вогні, вчинок однієї людини здається краплею: «Що здатен змінити маленький вчинок?» Це психологічний механізм самозахисту: заради виживання, психіка «зменшує» масштаби трагедії. Але поруч з цим зменшується і чутливість, гальмуючи співчуття, увагу та чуйність. Ісаак Сирін підкреслював в одній з проповідей: «Серце, яке перестає співчувати, поступово перестає бути живим». Війна притуплює в людині відчуття емпатії через надмір психологічного та фізичного болю, змушуючи зосереджуватись лише на власному виживанні, породжуючи недовіру та розриву соціальних зв’язків, а значить – недовіри та непослуху.
Закхей із сьогоднішнього євангельського читання хоча і перебував серед натовпу, однак, все одно продовжував відчувати самотність. Що ж зробив Ісус в цій ситуації? Саме тут, в такій ситуації найважливішим понад усе є погляд Христа, який Своїм Світлом може надати людині опору, вихід з непростих ситуацій. Один маленький крок до Нього з боку людини малої на зріст, калобаронта системи, неприйнятого та відкинутого більшістю – і в його дім приходить спасіння.
Ісус зупинився – і побачив його не проявивши байдужості. Байдужість – це не явище, яке сигналізує наш нейтралітет; вона постає симптомом, який Біблія в Одкровенні називає холодністю, яка згодом може перетворитись у духовну теплість, в’ялість, а тоді – мертвість. «Ти ні холодний, ні гарячий… о, якби ти був холодний або гарячий!» (Одкровення 3:15–16). Такими словами Бог звертається до християнської спільноти в Лаодикії констатуючи факт апатії та байдужості і те, які цьому супроводжуватимуть подальші наслідки. Святий Григорій Ніський писав, що байдужість – це «згасання любові, яке руйнує саму природу людини». Соціолог Зигмунт Бауман вживав термін «рідка сучасність», в якій зв’язки стають ламкими, непостійними. Але Євангеліє Христа показує інший шлях – зупинитися, підняти очі, назвати по імені. Ісус в такий момент ніколи не дорікає нас і не скаже: «Ти негідний», «Ти малий», «Ти непотрібний» або ж «Замість тебе є значно гідніші». Натомість Христос звертається по імені і каже: «Закхею, злізай швидше» (Луки 19:5). Коли приходить в життя повнота Христова, серце людини сповнене відчуття тепла, цілісності, гідності, важливості її життя аж до самих побутових проблем. Бог бачить усіх, але особливо тих, хто прагне Його бачити. Для того, щоб зустрітись з Ним, необхідно набратись достатньо сміливості вийти з натовпу, — перестати жити лише очікуваннями інших. Важливо подолати відчуття ніяковості, навіть якщо інколи в обличчі «правильних» людей це виглядатиме «дивно». Потрібно відкрити дім серця як зробив це Закхей, відкривши свій дім Христу. В його дім «прийшло спасіння». «Ось стою біля дверей та стукаю» — ці слова з Одкровення сьогодні як ніколи лунають до багатьох людей, що втратили будь яку надію.
В свою чергу кожен з нас може бачити світ і людей масштабами не помпезності та людської гордині, а через розвинену Божественну здатність помічати тих, кого інші оминають; мати любов, повагу та пошану звертатися по імені; слухати не поспішаючи опонувати у відповідь, робити маленькі, невеличкі, але щирі вчинки. Можливо у найбільш відповідальний момент наш короткий дзвінок, увага, подарунок, добре слово, тепла посмішка може стане смоківницею, на яку він вилізе, щоб знову побачити сенс.
Євгеній Распопов
