Одним із головних досягнень собору було затвердження символу віри, що відомий сьогодні як Нікео-Константинопольський символ віри. Цей документ не був простим доповненням до Нікейського символу віри 325 року, а радше мав характер окремого богословського формулювання, заснованого на традиції символу віри, який використовувався в церковній практиці. Попри спільну назву, він становив незалежну редакцію, що вмістила ключові елементи тринітарного вчення. Найважливішим богословським досягненням собору стало проголошення рівності Святого Духа з Богом Отцем і Сином — тобто офіційне закріплення тринітарної доктрини, яка досі лишається основоположною в християнстві. У цьому положенні собор чітко окреслив відмінність православної доктрини від аріанства та македоніанства, що знецінювали або заперечували божественну природу Духа Святого.
Канонічні рішення собору та пріоритет Константинополя
Окрім догматичних положень, Перший Константинопольський собор також прийняв низку канонів, що мали далекосяжні наслідки для церковного адміністрування. Особливо значущим був третій канон, що встановлював єпископу Константинопольському друге місце після єпископа Риму «бо Константинополь — це Новий Рим». Цей канон закріплював зростання авторитету столиці Східної Римської імперії як духовного центру, що відображало зміну політичної і церковної ваги в контексті християнізованої Імперії. Попри те, що Римська Церква (а саме папа Дамасій І) прийняла Нікео-Константинопольський Символ віри, вона не визнала цей канон, що стало джерелом майбутніх суперечок між Сходом і Заходом, які згодом призведуть до Великого розколу 1054 року.
Рішення собору про пріоритет Константинополя стало фактичним віддзеркаленням нової політичної реальності: Рим поступово втрачав своє домінуюче становище, у той час як Константинополь набирав ваги не лише як імперська столиця, а й як церковний центр. Цей канон, хоч і не був спочатку прийнятий на Заході, визначив ієрархічну структуру Східної Церкви, що зберігається й донині. У подальшій історії Константинопольський патріарх став «першим серед рівних» у диптиху православних патріархів.
Хоча Перший Константинопольський собор мав обмежену кількість учасників порівняно з Нікейським, і не був безпосередньо схвалений усіма християнськими центрами одночасно, його богословське і канонічне значення стало беззаперечним уже в наступні століття. Він закріпив базові положення християнської віри, сформулював єдність у розумінні Пресвятої Трійці, а також окреслив нову церковну геополітику, в якій Константинополь отримав особливу роль.
Таким чином, Перший Константинопольський собор відіграв фундаментальну роль у становленні християнської ортодоксії, церковної ієрархії та загальному догматичному консенсусі раннього християнства. Його спадщина досі лишається джерелом богословського осмислення та міжконфесійного діалогу, актуалізуючи необхідність повернення до першоджерел церковного вчення та історичної пам’яті.
Іван Гудзенко
