Вчення Пелагія
Пелагій учив, що Бог створив людину морально доброю та вільною у виборі між добром і злом. Гріх, за його переконанням, є не спадковим тягарем, а свідомим актом непокори Божому закону. Таким чином, відповідальність за моральні вчинки лежить цілком на самій людині. Пелагій категорично відкидав думку, що людська природа спотворена первородним гріхом, а здатність чинити добро обмежена. Його учень Целестій пішов ще далі, він заперечував існування первородного гріха та необхідність хрещення немовлят. На його думку, дитина народжується без гріху, а спасіння залежить лише від особистої волі та морального вибору людини.
Августин і боротьба з пелагіанством
Головним опонентом Пелагія став Святий Августин, єпископ Гіппона. Він вважав, що людство не може досягти праведності власними силами, бо після гріхопадіння Адама і Єви людська природа втратила первісну чистоту. Для спасіння, на думку Августина, необхідна Божа благодать, без якої людина не здатна уникнути гріха.
Богословські розбіжності переросли в офіційну церковну полеміку. У 416 році два собори африканських єпископів засудили пелагіанські ідеї, а у 418 році Карфагенський собор остаточно проголосив їх єретичними. Того ж року Пелагія і Целестія відлучили від Церкви. Про подальшу долю Пелагія відомо мало — він зник з історичної арени після цих подій.
Поширення і наслідки
Попри засудження, суперечка навколо пелагіанства не припинилася. Юліан Екланський, один із найосвіченіших прихильників Пелагія, продовжував відстоювати його ідеї. Між ним і Августином точилася гостра літературна полеміка, що тривала до самої смерті Августина у 430 році. Зрештою, Юліана та його однодумців остаточно засудили на Другому Ефеському соборі 431 року.
Проте навіть після цього певні елементи пелагіанського вчення знайшли відображення у новому русі — напівпелагіанстві. Його представники, переважно ченці південної Галлії, намагалися примирити вчення про свободу волі з необхідністю Божої благодаті. Остаточну крапку в цьому питанні поставив Другий Оранський собор 529 року, який визнав, що спасіння можливе лише завдяки Божій милості, хоча людська воля залишається співучасником цього процесу.
Історичне значення
Пелагіанство стало важливим етапом у розвитку християнського богослов’я, адже поставило у центр дискусії питання про свободу волі, моральну відповідальність і роль благодаті. Хоча Церква відкинула пелагіанські ідеї, саме ця суперечка спонукала християнських мислителів до глибшого осмислення природи людини та механізмів спасіння.
Вчення Пелагія стало своєрідним викликом для церковної доктрини, підкресливши віру в активну участь людини у власному моральному становленні. І навіть попри офіційне засудження, ідея свободи волі залишилася однією з ключових тем європейської філософії та християнської антропології.
Іван Гудзенко
