Щодо походження назви секти існують дві основні версії. Одні джерела пов’язують її з іменем апостола Павла, авторитет якого павлікіани високо цінували, тоді як інші вбачають у ній посилання на Павла Самосатського, антіохійського єпископа III століття, відомого своєю нетрадиційною інтерпретацією християнської догматики.
Основні догмати та віровчення
У центрі павлікіанського вчення стояла дуалістична концепція двох богів — доброго і злого. Злий Бог, або Деміург, керує матеріальним світом, тоді як добрий Бог є творцем духовної сфери, світу істинного буття. Матеріальний світ вважався результатом діяльності нижчої, недосконалої сили.
З цього випливало переконання, що Ісус Христос не мав справжнього людського тіла, адже добрий Бог не міг стати частиною зіпсованого матерії світу. Павлікіани визнавали лише Євангеліє від Луки та Послання апостола Павла, відкидаючи Послання Петра і більшість текстів Старого Завіту, який вони вважали породженням нижчого, злого божества.
Секта також відкидала церковну ієрархію, священство, богослужіння і майже всі таїнства, вбачаючи у встановленій Церкві творіння матеріального, демонічного світу. Їхній культ був простим і безпосереднім, а духовенство замінювали вибрані проповідники, що проповідували “істинне” християнство, очищене від зовнішньої обрядовості.
Засновником павлікіанського руху вважають вірменина Костянтина, який прийняв ім’я Сільван — на честь сподвижника апостола Павла. Саме він надав маніхейським ідеям більш виразного християнського характеру, сформувавши основу для окремої громади у Візантійській імперії.
Поширення павлікіанства швидко набуло політичного виміру. Між 668 і 698 роками візантійські імператори Костянтин III та Юстиніан II провели дві каральні експедиції проти павлікіан. Сільвана стратили побиттям камінням як єретика, а його наступника Симеона (Тита) — спалили живцем. Незважаючи на жорстокі репресії, ідеї руху не зникли.
Відродження у IX столітті
На початку IX століття павлікіанство пережило відродження. Під керівництвом Сергія (Тихика) секта поширилася в Кілікії та Малій Азії, утворивши стійкі громади. Павлікіани організували власні військові загони та укріплені поселення, які зуміли протистояти візантійським арміям.
Імператор Михаїл I та імператриця Феодора розпочали нову хвилю переслідувань, що призвела до масових страт. Однак рух зберігся, досягши найбільшої сили за лідерів Карвея та Хрисохіра у третій чверті IX століття. Лише експедиція імператора Василя I Македонянина 872 року остаточно зламала їхню військову могутність. Частину павлікіанів переселили до Фракії, де вони мали служити прикордонною вартою проти болгар.
Попри втрату політичного значення, павлікіани залишили помітний слід у релігійній історії Східної Європи. Їхнє вчення поширилося серед македонців, болгар і греків, особливо серед селянського населення, для якого дуалістична віра у боротьбу світла і темряви здавалася близькою до повсякденного досвіду.
Павлікіанство стало одним із найважливіших проявів альтернативного християнства у Східній Римській імперії. Його існування показує, наскільки різноманітними були форми віри у перші століття після утвердження офіційної Церкви. Павлікіани виступали не лише релігійною течією, а й соціальним рухом, що прагнув звільнення від церковної влади та імперських структур.
Іван Гудзенко
