Зміст канону, який послідовники Тхеравади приписують самому Будда (VI–IV ст. до н. е.), спочатку передавався усно. Лише приблизно в I столітті до н. е. тексти було вперше записано мовою палі в монастирських громадах Шрі-Ланка. За переказами, це відбулося в умовах політичної нестабільності та занепаду усної традиції, що спонукало ченців зафіксувати вчення письмово.
Інші ранні буддійські школи — зокрема Сарвастівада та Махасангіка — також мали власні канонічні зібрання, часто санскритом або середньоіндійськими діалектами. Проте саме палійські тексти становлять повністю збережений корпус літератури цією мовою.
Структура Тіпітаки: три «кошики» вчення
Палійський канон складається з трьох основних розділів — «пітака», або «кошиків».
Віная Пітака є найдавнішою та порівняно невеликою частиною канону. Вона регламентує життя чернечої спільноти: визначає правила поведінки, процедури прийняття до сангхи, покарання за порушення. Віная не лише встановлює нормативний кодекс, а й містить розповіді про конкретні випадки, що стали підставою для запровадження тих чи інших правил.
Цей розділ демонструє процес формування інституційної структури раннього буддизму та його соціальної етики.
Найбільш об’ємною частиною канону є Сутта Пітака. Вона містить проповіді, доктринальні бесіди та етичні настанови, які приписуються Будді або його найближчим учням. Саме в суттах викладено основні принципи буддійської філософії — Чотири благородні істини, Вісімковий шлях, вчення про непостійність і безсубстанційність.
У суттах поряд із філософськими міркуваннями збереглися численні легенди, діалоги та повчальні оповіді. Частина текстів має поетичну форму, що свідчить про ранній розвиток літературної традиції.
Школи Махаяни також визнають авторитет значної частини ранніх сутр, але доповнюють канон власними текстами, створеними санскритом, китайською, тибетською та іншими мовами. Тхеравадинська традиція не вважає ці пізніші твори канонічними.
Третя частина — Абхідхамма Пітака — являє собою схематизацію доктринального матеріалу сутр. Вона аналізує реальність через класифікації психічних станів, фізичних процесів і категорій досвіду.
Цікаво, що цей розділ визнавали канонічним лише окремі школи — зокрема тхеравадини та сарвастівадини, і то у різних версіях. Якщо щодо Вінаї та Сутт між школами існувала відносна згода, то Абхідгамма стала об’єктом більш значних доктринальних розбіжностей.
Палійський канон — не лише збірка богословських текстів, а й джерело історичної пам’яті. Він зберіг уявлення ранньої буддійської громади про структуру світу, про шлях до нірвани, про роль монашества та мирян. Усі три розділи містять велику кількість легенд, діалогів і наративних фрагментів, що відображають культурний контекст стародавньої Індії.
Іван Гудзенко
