У науковій перспективі палійська література розглядається як текстуальна та екзегетична традиція, що формувалася навколо канону. У цьому сенсі «література» означає не лише художню цінність, а насамперед письмову спадщину. Водночас багато текстів палійського корпусу мають безперечну естетичну вагу й належать до ранніх зразків витонченої поезії, відомої в санскритській традиції як кав’я (палі: кабба).
Тіпітака — серцевина канону
Центральним ядром палійської літератури є Тіпітака («Три кошики»), що визнається закритим каноном — Buddhavacana, тобто «словом Будди». Вона складається з трьох великих розділів.
Перший — Віная-пітака — містить правила чернечої дисципліни та історії їхнього запровадження. Цей корпус текстів відображає процес інституціоналізації буддійської сангхи та формування нормативної етики.
Другий — Сутта-пітака — включає проповіді Будди, викладені у прозі та віршах. Тут містяться розповіді про життя Будди, його учнів, черниць і мирян, а також численні оповіді про попередні народження — джатаки, що зберегли значний пласт індоарійського фольклору.
Третій розділ — Абхідхамма-пітака — є схоластичним аналізом психофізичної реальності. У ньому систематизовано терміни, що описують стани свідомості, тілесні процеси та структуру досвіду. Цей корпус текстів став основою розвиненої буддійської психології та онтології.
Коментарна традиція та роль Буддагхоші
Після кодифікації канону почала активно розвиватися коментарна література. Чернеча лінія Махавіхари на Шрі-Ланка приписувала авторство багатьох коментарів видатним вченим середини I тисячоліття н. е. Найвідомішим серед них є Буддагхоша (IV–V ст.), автор фундаментальної праці Вішуддхімагга («Шлях очищення»).
«Вішуддхімагга» систематизує три основні аспекти духовного шляху — мораль (шила), медитацію (самадхі) та мудрість (праджня). Ця праця стала класичним довідником із доктрини та практики Тхеравади й вплинула на формування пізнішої буддійської теології.
Термін «Тхеравада» у сучасному академічному значенні набув поширення лише у XX столітті як нейтральна альтернатива полемічному терміну «Хінаяна». Водночас у самій палійській традиції це слово передусім позначало чернечу лінію або доктринальну спадковість.
Палійська мова стала сакральним інструментом збереження раннього буддизму. Вона виконувала роль лінгва франка для монастирських центрів Південної та Південно-Східної Азії. Через неї передавалися не лише доктринальні положення, а й етичні норми, космологічні уявлення та поетичні образи.
Палійська література поєднує канонічну нормативність із художньою виразністю. Вона є водночас свідченням раннього буддизму, результатом багатовікової схоластичної традиції та цінним джерелом для історії індійської та світової літератури. Її вивчення дозволяє зрозуміти не лише доктрину Тхеравади, а й ширший процес формування письмової культури в буддійському світі.
Іван Гудзенко
