Формування художньої мови: від «Набі» до інтимізму
Початковий етап творчості Боннара пов’язаний із групою «Набі» (від івр. набі – «пророки»), яка досліджувала символізм і декоративність у живописі. Разом із Морісом Дені, Едуаром Вюйяром та Полем Серюзьє він експериментував із площинністю, яскравими плямами кольору та елементами японської гравюри (ukiyo-e), що відбилося у серіях «Аспекти паризького життя» (1899).
Наприкінці 1890-х років Боннар став лідером інтимізму – напряму, що зосереджувався на камерних сценах: інтер’єрах, натюрмортах, образах жінок у домашньому середовищі. Роботи цього періоду («Їдальня», 1913) вирізняються теплотою світла, що проникає крізь вікна, та витонченою грою відтінків.
Колористична революція та вплив Середземномор’я
Після 1908 року палітра Боннара стала сміливішою під впливом пейзажів Південної Франції. Відкриття Середземномор’я (1910) призвело до створення картин, насичених яскравими фарбами («Викрадення Європи», 1919). Художник наслідував венеціанську школу (Тіціан) та елліністичну скульптуру, але трансформував традицію через призму сучасності.
У 1920-х роках він розпочав серію «оголених у ванні», де поєднував класичні пози з інноваційними кольоровими рішеннями. Ці роботи, як і пізні натюрморти з Ле-Канне, демонструють його вміння балансувати між абстракцією та реалізмом.
Техніка та спадщина
Боннар працював повільно, часто повертаючись до одних і тих же композицій, що ускладнює датування його робіт. Він використовував техніку мозаїчного мазка, створюючи динамічні поверхні («Ваза з фруктами», 1933). Його вплив помітний у творах Анрі Матісса та Марка Ротко, а виставки у Тейт Модерн (Лондон) і Музеї д’Орсе (Париж) підтверджують його значення для сучасного мистецтва.
П’єр Боннар переосмислив традиційні жанри, перетворивши їх на дзеркало внутрішнього світу. Його експерименти з кольором і світлом залишаються актуальними, надихаючи нові покоління художників.
Іван Гудзенко
