Немає жодних сумнівіву тому, що найбільш видатним папоюXIX століття був Лев XIII (1878-1903 рр.). Присутні після смерті папи Пія IX кардинали дійшли згоди в тому, що їм слід обрати такого папу, який завдяки гнучкій політиці зміг би зняти накопичену всередині церкви напругу, вирішити конфлікт між церквою і суспільством, вивести папство зі стану ізоляції і включити його в русло міжнародної політики.Для церкви життєво важливим питанням стало відвоювання відійшовшого від християнства світу і з цією метою – пошук діалогу з громадянським суспільством. Для гнучкого й розумного здійснення подвійного завдання (поворот до суспільства і внутрішнє вдосконалення) потрібен був новий папа, який не успадкував би від своїх попередників стан ізоляції і поведінку, яку засуджує суспільство.
Єпископ Перуджі, кардинал Джоакіно Печчі, пройшов хорошу школу життя, щоб цілком відповідати поставленій перед ним складній задачі. «Папа королів і глав держав» походив з багатої і знатної графської родини, чиї володіння перебували поблизу Риму. За рекомендацією кардинала Пакка папа Григорій XVI призначив 27-річного молодого чоловіка своїм домашнім прелатом. У курії він опинився в оточенні Ламбруччіні і вже через рік став правителем Беневенто. З 1841 року, будучи єпископом, він стояв на чолі Перуджі[1].
У 1843 р. молодого 33-річного прелата папа призначив апостольським нунцієм в Бельгії. Сформовані там проблеми були досить складні, особливо загострилася боротьба всередині бельгійського католицизму між ультрамонтанами і лібералами з питання про школи. Нунцію Печчі довелося проводити ультрамонтанську і реакційну лінію Риму, що було практично неможливо здійснити. У 1848 р. на прохання бельгійського короля-протестанта він був відкликаний. Тим самим його дипломатична і куріальнакар’єра зазнали фіаско. Папа призначив його єпископом Перуджі, що для Печчі означало 30-річнезаслання в провінцію.Хоча в 1853 р. він отримав від Пія IX кардинальський сан і в нього було велике бажання приїхати до Риму, але його противник, державний секретар Антонеллі, постійно йому в цьому перешкоджав. Лише після смерті Антонеллі, в 1877 р. папа призначив кардинала Печчі на посаду камерленго, одного з керівників курії.
Проаналізувати життєвий шлях Джакомо Печчі, до його обрання на папський престол, важливо тому, що накопичений ним за ці чотири десятиліття досвід в галузі церковної політики він успішно використав під час свого перебування протягом двадцяти п’яти років на папському престолі.
У роки свого перебування в промислово розвиненій Бельгії, а потім під час своїх поїздок в Англію, Францію і рейнські провінції, він ознайомивсяіз сучасною західною цивілізацією і парламентською демократією, що настільки відрізнялися від італійської. Він зауважив, в якій ізоляції знаходиться церква від реального життя і наскільки далекий всьому цьому дух римської курії. Він зрозумів – для церкви життєво важливо вирватися з цієї ізоляції і знову взяти участь у формуванні життя суспільства. Невдалий досвід дипломатичної роботи в Бельгії заклав основи його філософського підходу до церковного правління. Крім того, що він розумів значення соціальних питань,в Перуджі, що приєдналася в 1860 р. до П’ємонту, Печчі шукав можливість співпраці з Італійською державою.Такий життєвий шлях давав підстави вважати, що кардинал Печчі після того, як стане папою, піде по шляху осучаснення і, повернувшись обличчям до світу, зуміє вивести папство з того катастрофічного банкрутства, в яке завели його попередні понтифіка [2].
21 квітня 1878 р. Джоакімо Печчі був обраний папою та взяв ім’я ЛеваXIII. Новий папа видав свою першу енцикліку «InscrutabiliDei», в якій окреслив програму свого понтифікату. Програма Лева XIII була спрямована на узгодження, примирення церкви і сучасної культури, щоб тим самим повернути церкву і папство в суспільство, відірвати їх від обтяжливого минулого і приєднати до сьогодення. Він хотів привести до згоди церкву і культуру, щоб знову християнізувати сучасний світ, а християнство осучаснити. Для здійснення цього церкві довелося зрозуміти і усвідомити ті глибокі суспільні, політичні та духовні зміни, які відбувалися в буржуазну епоху. Завдяки цьому церква і папство знову могли брати активну участь в житті суспільства, знайти позитивну відповідь на невідкладні проблеми капіталістичного суспільства.
Цей поворот, цю нову політику «дозволу і зв’язування» папство змогло здійснити тоді, коли буржуазія епохи імперіалізму, що розвивалося в останні десятиліття XIX століття, вже не була революційною, вона в першу чергу прагнула до консервації своєї влади, свого ладу.Відновлюючи традиції існуючого свого часу ліберального католицького руху і пристосовуючи їх до вимог часу, папа сформулював нові принципи. Він вивів церкву і папство з ізоляції: політик і дипломат в ролі першосвященника, Лев XIII вступив на шлях примирення з ліберальними урядами і буржуазними країнами, на шлях зближення з ними. Причому все це робилося так, щоб не завдати шкоди основним інтересам церкви[3].
Серед пап Нового часу Лев XIII був дійсно володарем духу, який у всіхсвітових проблемах займав певну позицію, висловлював свої погляди з кожного питання світського життя. Він обгрунтував і до цього дня діючу концепцію церкви щодо класової боротьби, експлуатації, власності, праці, держави, права та свободи і т. д.
За часівЛева XIII централізм Риму зміцнився у всіх областях. З ростом куріального централізму папа продовжував здійснювати політику свого попередника всередині церкви, але набагато ефективніше. Головним чином він обмежив юрисдикцію єпископів по відношенню до римських центральних (куріальних) відомств, більш того, навіть по відношенню до нунція.
Лев XIII, усвідомлюючи свою владу і вбачаючи своє призначення в порятунку сучасного світу і в поверненні його до церкви, знову побажав об’єднати сучасне суспільство під моральним верховенством папства. В кінці XIX століття Лев XIII прагнув до створення свого роду духовної і моральної Християнської республіки.
Не випадково Лев XIII, теологічно обгрунтовуючи владу папства, зробив філософсько-теологічну систему Святого Томи Аквінського, власне через це томізм став офіційною філософією церкви. Лев XIII в значно більшій мірі, ніж його попередник, був прихильником неосхоластики і томізму. У своїх найбільш важливих енцикліках Лев XIII завжди посилався на Фому Аквінського як на вищий і незаперечний авторитет. У своїй енцикліці від 4 серпня 1879 р. «AetemiPatris» Лев XIII проголосив томізм нормою католицької теології, визначивши, що основою християнської філософії може бути лише вчення Фоми Аквінського. Одночасно енцикліка наказувала вивчати томізм в університетах і в інших навчальних закладах, де готувалися кадри священників[4].
Лев XIII, безсумнівно, був в першу чергу папою-політиком і в цій галузі домігся успіхів. Принципові основи його практичної діяльності в галузі політики знаходили своє відображення в енцикліках про державу, про відносини між державою і церквою, про політику і громадські питання. До кінця XIX століття відбулося відділення церкви від держави в Сполучених Штатах Америки, Англії, Голландії та Бельгії. У Франції республіка була нейтральна по відношенню до церкви, але французький католицизм розколовся на дві партії: на католиків, прихильників «Сіллабуса», і на ліберальних католиків. У Німеччині «Культуркампф» чекала свого вирішення, а в Австро-Угорській монархії в програмі ультрамонтанства стояла задача ліквідувати залишки йозефізму.
З метою впорядкування відносин з окремими державами довелося в інтересах створення нового союзу відмовитися від прокламованих «Mirarivos»зв’язків зі старим суспільним ладом і монархією. Ще у своїй першій енцикліці про державу і політичну владу Лев XIII також розглядав церкву, як єдино досконале суспільство (Societas perfecta). В енцикліці«Diuturnum illud»(1881 р.)підкреслювалося, на противагу принципу верховенства народу, що держава і влада мають божественне походження і сама відповідна форма правління – це монархія.
Енцикліка від 1 листопада 1885 р.«Immortale Dei» сповістила про зміну концепції папи: вперше він вказав на те, що церква не пов’язана ні з якою формою держави, вона може прийняти будь-яку форму держави, якщо вона забезпечує вільну діяльність церкви. Держава і церква в рівній мірі суверенні у своїй галузі діяльності, в цьому суть поділу праці та суть нового зв’язку. У своїй енцикліці від 20 червня 1888 р.«Libertaspraestantissimum» про людську свободу Лев XIII папа визнав позитивні сторони релігіозного лібералізму, права людини на свободи і парламентську демократію. В енцикліці від 10 січня 1890 р.«Sapientiae christianae» чується нова тональність, коли йдеться про обов’язки християн-громадян держави: папа закликає віруючих християн визнавати буржуазну державу, активно брати участь у державному житті[5].
На формування концепції Лева XIII про державу головним чином вплинуло становище у Франції. Французька Республіка прийняла велику кількість антиклерикальних законів, проти яких папа неодноразово протестував. Католицизм прихильників «Сіллабуса» у Франції влився в рух «Аксьон Франсез» («Французька дія»), який був бойовою організацією французьких роялістів-католиків.Католицька церква через крайній націоналізм і расистські теорії з самого початку з несхваленням сприйняла «Аксьон Франсез». У 1885 р. Лев XIII заборонив, консерватору і монархісту, графу Альберту де Муну створювати католицьку партію, бо вона, ймовірно, стала б радикально антиреспубліканською.
Створення в 1889 р. II Інтернаціоналу лише прискорило зближення між папством і буржуазною державою, сприяло примиренню церковної та світської влади. Енцикліка «Au milieu» вже благословляла перехід до захистубуржуазного суспільства, до об’єднання навколо цієї ідеї. Тим самим закінчилася вікова боротьба між церквою і буржуазним суспільством. Політика об’єднання справила великий вплив і в інших країнах, здавалося, що сподівання ліберальних католиків здійснюються.Лев XIII після 1886 р. схвалив самостійність католицьких політичних партій (за винятком Франції та Італії). Він вважав, що політика відноситься до прерогативи держави, а не церкви. Ідеальною католицької партією він вважав німецьку партію Центру, бо, будучи у своїй основі католицькою, вона не носила виражений конфесійний характер; в політичних же питаннях вона зберігала автономію по відношенню до вищого церковного керівництва. Партія Центру зробила велику послугу Ватикану також у припиненні «Культуркампф», що доставила настільки багато неприємностей Ватикану.
Розглядаючи зворотний бік політики Лева XIII, спрямованої на залучення до епохи, можна виявити непримиренне протистояння по відношенню до буржуазної Італії, суворе дотримання положень «Nonexpedit!» і спроби реставрації світської влади папи, відновлення Папської держави. Для Лева XIII римське питання було питанням зовнішньої політики, яке слід вирішувати дипломатичним шляхом, за сприяння великих держав. У вже згаданій першій енцикліці, а також в своєму листі (від 5 червня 1887 р.) Лев XIII за допомогою історичних аргументів обгрунтував право на існування Папської держави.Конкретні аргументи він черпав, головним чином, з неогвельфовських концепцій Росміні і Джоберті. Він не хотів реставрації всієїПапської держави, а лише її частини – від правого берега Тібру до моря, на чолі якої він, як союзний князь, увійшов би до складу Італійського королівства. Тим самим настало б примирення між папством і Італією[6].
При вирішенні принципових питань Лев XIII з успіхом усунув ті перешкоди, які стояли на шляху примирення з державами. Папа і його державний секретар розвинули активну дипломатичну діяльність, завдяки чому Ватикан знову став фактором міжнародної політики. Однак навіть їм не вдалося домогтися того, щоб папство змогло повернутися за стіл міжнародних переговорів і виконувати роль міжнародного арбітра. Відчужене ставлення папи до Італії, його союз з російським царизмом і з імператорською Німеччиною, а також підтримка французької буржуазної держави, протистояло демократичному католицькому руху. Це свідчить про те, що його спроби примирення з сучасною державою і буржуазним прогресом,що виразно видно у випадку з Францією, носили тактичний характер. Папа і папство як і раніше, восновному через свою консервативну суть, стояли на хиткому грунті політики зближення[7].
Безсумнівно, що внутрішні суперечності капіталістичного суспільства пробудили увагу Лева XIII до цієї проблеми. Проте в енцикліці «Quod apostolici muneris» 1878 р. він ще тільки застерігав від соціалізму, засуджував його, але не вніс жодних позитивних пропозицій щодо вирішення соціальних питань. А от15 травня 1891 р. з’явилася енцикліка «Rerumnovarum».Звернення папи було викликано тим, що робітничий рух перетворився на міжнародний політичний фактор. Енцикліка «Rerum novarum» не просто містила осуд соціалістичного руху, а й окреслювала нову суспільну концепцію, яка служила в якості більш сучасної теоретичної основи для боротьби проти робітничого руху. Згідно енцикліки – для подолання класових протиріч і примирення, з метою досягнення суспільного благоденства, варто було б керуватися формулою християнської любові. Ця концепція обіцяла бути придатною для того, щоб розширити масову базу католицьких партій і церкви серед робітничих класів. Саме тому «Rerum novarum» розглядають як один з найважливіших документівкатолицизму Нового часу, важливим етапом пошуку ним відповідей на питання епохи.Завдяки енцикліці самостійні організації робітників отримали конкретне визнання, а сама«Rerumnovarum» стала важливою віхою, бо через неї папа оголосив «про намір церкви вирішити центральну громадську проблему капіталізму – робітниче питання»[8].
Однак подальше посилення соціалістичного руху у Франції і вихід там на поверхню суперечностей, породжених політикою зближення, спонукали Лева XIII відмовитися від проведеної ним на рубежі XX століття політичної лінії. Під час понтифікату Лева XIII католицька церква стала дійсно вселенської церквою. Лев XIII пристрасно мріяв знову об’єднати християнські церкви під папською тіарою. У 1879 р. знову з’єдналися з Римом вірменські католики. Папа головним чином прагнув до того, щоб повернути в лоно католицької церкви греко-католиків і християн східного обряду. І в опублікованій в 1896 р. енцикліці «Satis cognitum» Лев XIII розглядає питання єдності з православними християнами.Підводячи підсумки історичного за своїм значенням понтифікату Лева XIII, можна констатувати, що він вивів папство зі стану ізоляції, він повернув католицьку церкву обличчям до сучасності.
Понтифікат Лева XIII створив передумови для діяльності та впливу пап XX століття. Однак, вийшло так, що з широкомасштабних цілей Лева XIII –рішення римського питання, примирення з Французькою Республікою, унія з християнами східного обряду – ні одна не була здійснена за його життя. Що ж стосується внутрішніх проблем церкви, то вони прояснилися за часів правління наступних пап.
Віктор Шевчук
Магістр релігієзнавства
Список використаних джерел
- Папа Лев ХІІІ [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B5%D0%B2_XIII
- Ковальский Я.В. Папы и папство / Я.В. Ковальский. – М.: Политиздат, 1991. – 234 с.
- Гергей Е. История папства / Е. Гергей, пер. с венгр. О.В. Громова – М.: Республика, 1996. – 397 с.
- Канделоро Д. История современной Италии. Т. 5-7 / Д. Канделоро. – М.: Прогресс, 1979. –334 с
- Жуковський Н. Дипломаты нового мира / Н. Жуковський. – М.: Политиздат, 1986. – 276 с.
- Ковальский Н.А. Католицизм и дипломатия / Н.А. Ковальский. – М.: Наука, 1969. – 160 с.
- Рожков В. Очерки по истории Римо-Католической церкви / В. Рожков. – М.: Духовная библиотека, 1998. – 247 с.
- Скальфи Р. «Я с вами до скончания века». Краткая история Католической церкви / Р. Скальфи. – Милан – Москва: Христианская Россия, 2000. – 208 с.
