У християнській традиції, якщо людина поводиться дивно, це вважається свідченням вторгнення зла — демонічної окупації людської душі. Звідси й з’явився екзорцизм, «вичитки», що мають вигнати духа. Але якщо розглядати це поза межами догми, він радше демонструє, як релігійна свідомість реагує на незрозумілі психічні або неврологічні прояви. Людина, яка страждає від шизофренії, епілепсії чи дисоціативного розладу, у релігійному контексті стає «одержимою».
Вигнання демонів є яскравим прикладом того, як релігія поєднує віру з владою. «Зцілення» тут не завжди спрямоване на допомогу людині, а скоріше відновлює соціальний порядок, повертає «відхилення» у рамки прийнятного. Той, хто відрізняється, хто кричить, говорить «іншою» мовою чи поводиться незрозуміло, відразу стає загрозою для оточення. Релігія, прикриваючись боротьбою зі злом, насправді приборкує індивідуальність людини, створюючи певні рамки.
Такі випадки траплялися і в минулому, і нині: екзорцизм нерідко перетворювався на насильство, спрямоване проти людей із психічними розладами. У багатьох із них «зло» виганяли молитвами, замість того щоб надати реальну медичну допомогу.
Якщо подивитись на це з точки зору психології, феномен одержимості відображає зіткнення людини з власним несвідомим. Те, що релігія називає «демоном», може бути болем, страхом або травмою. У стані афекту чи трансу ці сили виходять назовні, створюючи ілюзію зовнішнього впливу. Релігійна людина бачить у цьому зло, тоді як наукове мислення — внутрішній конфлікт.
І тут постає запитання: чи не є сама віра в демонів способом ухилитися від відповідальності за власну психіку? Коли зло сприймається як щось зовнішнє, людині не потрібно шукати його в собі.
У багатьох неєвропейських традиціях одержимість має сакральний характер. Людина, в яку «вселяється дух», не проклята, а обрана. Вона стає медіумом, провідником між світами, лікарем або пророком.
Справжнє питання не в тому, чи існують демони, а в тому, чому ми їх створюємо.
Альона Дмитрук
