Уже з початку свого існування церква сповідувала традиційні реформатські догматичні стандарти, залишаючись вірною спадщині Жана Кальвіна та гейдельберзькому катехізису. Установлена структура із синодами та генеральним синодом, що збирається кожні чотири роки, забезпечує внутрішню стабільність та богословську послідовність. Її штаб-квартира в Преторії координує життя понад 1200 громад із загальною кількістю майже 1,3 мільйона вірян, більшість з яких є африканерами — нащадками європейських переселенців, які спілкуються мовою африкаанс.
Однак багатогранність історії церкви не можна звести лише до конфесійної стабільності. Навпаки, вона є прикладом того, як релігійна інституція може бути водночас як джерелом натхнення, так і інструментом соціальної сегрегації. Незважаючи на постанову синоду 1857 року про необхідність включення новонавернених з числа «язичників» до існуючих громад, уже впродовж наступних десятиліть була створена низка расово орієнтованих «дочірніх церков»: Нідерландська реформатська церква в Африці для темношкірого населення (1859), Нідерландська реформатська місійна церква для «кольорових» (1881) та Індійська реформатська церква в Африці (1947). Цей поділ, фактично, легітимізував релігійно обґрунтовану сегрегацію.
Кульмінацією цієї проблеми стало активне співіснування Нідерландської реформатської церкви із політикою апартеїду. До 1986 року церква підтримувала урядовий курс расового поділу, навіть замовляючи богословські дослідження, покликані обґрунтувати апартеїд як відповідний біблійним принципам. Однак ці спроби були категорично відкинуті міжнародною реформатською спільнотою, що призвело до виключення Нідерландської реформатської церкви з Всесвітнього альянсу реформатських церков (ВАРЦ) у 1982 році. Сам ВАРЦ тоді проголосив апартеїд єрессю, яка суперечить основам Євангелія. Символічним став і вихід її із Всесвітньої ради церков у 1961 році.
Зміни почалися лише у 1986 році, коли Нідерландська реформатська церква офіційно відмовилася від спроб теологічного виправдання апартеїду, а в 1989 році відкрито визнала цю систему гріхом. У 1994 році розпочався діалог щодо об’єднання з реформатськими громадами інших расових і культурних категорій, зокрема з Реформатською церквою в Африці та Об’єднаною реформатською церквою Південної Африки. Попри деякий прогрес до 2006 року, остаточного об’єднання досі не досягнуто — бар’єри залишаються як богословськими, так і історичними.
Нідерландська реформатська церква сьогодні — це інституція, що стоїть на перехресті традиції та трансформації. Вона намагається зберігати доктринальну вірність реформатському вченню, водночас визнаючи свою відповідальність за минулі помилки й відкриваючи шлях до міжрасового примирення. Цей шлях є не лише викликом, а й можливістю для нової ідентичності, в якій релігія перестає бути інструментом розділення і стає простором справедливості, спокути та єдності.
Іван Гудзенко
