Походження та поширення руху
Монтан розпочав свою місію в селі Ардавау близько 156 року, де в стані екстазу почав виголошувати пророцтва, які, на його думку, були безпосереднім промовлянням Духа. До нього приєдналися дві жінки – Прісцилла (Пріска) та Максимілла, які також стали провідницями руху. Їхнє пророче служіння швидко набуло популярності, особливо в сільських регіонах, де традиційні культи ще зберігали вплив. На відміну від класичного християнського пророцтва, яке підкреслювало спонтанність Божого втручання, монтаністи навмисно викликали екстатичні стани, що викликало сумніви в їхній легітимності.
Теологічні особливості монтанізму
- Параклет і нове одкровення
Центральною ідеєю монтанізму було твердження, що Святий Дух (Параклет) продовжує діяти через їхніх пророків, доповнюючи вчення Христа. Це викликало різку критику з боку церковних ієрархів, оскільки суперечило принципу завершеності апостольського передання. - Есхатологічні очікування
Монтаністи вірили в неминучість Другого пришестя та в те, що Небесний Єрусалим зійде саме у Фрігії, між селами Пепуза і Тиміон. Ця віра спонукала багатьох послідовників залишати свої домівки та збиратися в очікуванні кінця світу. - Моральний ригоризм
Рух відзначався суворими аскетичними вимогами: заборона на повторні шлюби, посилені пости, заклик до добровільного мучеництва. Тертулліан, найвідоміший прихильник монтанізму на Заході, саме через ці норми розірвав зв’язки з ортодоксальною церквою, звинувачуючи її в моральній млявості.
Конфлікт із церквою та занепад
До 177 року синоди в Малої Азії офіційно засудили монтанізм, а його послідовники були відлучені. Протягом III–IV століть рух зберігав вплив у Карфагені (завдяки Тертулліану) та окремих регіонах Сходу, але після жорстких заходів імператора Юстиніана I (VI ст.) він практично зник. Окремі згадки про монтаністів трапляються аж до IX століття, проте вже як маргінального явища.
Іван Гудзенко
