Віра «в дусі й істині»
Основою молоканського віровчення є прагнення до прямого спілкування людини з Богом, без посередників — священників, ієрархів чи монастирів. Молокани відкидали ікони, хрест, хресне знамення, відмовлялися від таїнств у традиційному церковному сенсі, надаючи їм духовного, символічного значення. Вони вважали, що справжнє поклоніння Богові можливе лише «в дусі й істині», як сказано в Євангелії від Івана.
Єдиним джерелом віри для них була Біблія, яку тлумачили алегорично й етично. Під впливом німецької містичної літератури, зокрема книги Юнга-Штилінга «Переможна повість християнської релігії», молокани бачили в історії Церкви драму боротьби істинного духу з формалізмом і Антихристом, який уособлювався в офіційних церковних структурах.
Їхній образ Бога був звільнений від суворих догм. Молокани визнавали Святу Трійцю, але вважали, що Син і Святий Дух, хоча й походять від Бога-Отця, не рівні Йому за сутністю. Святість для них не в обрядах, а в моральному житті, у чистоті серця, тверезості та праці. Вони засуджували вживання алкоголю, тютюну та свинини, що також відрізняло їх від оточення.
Походження і розвиток руху
Перші згадки про молокан з’являються в 1765 році в документах Тамбовської духовної консисторії, яка назвала їх ученням Семена Уклеїна — колишнього духобора, що започаткував новий напрям духовного християнства. Назва «молокани» має кілька версій походження. Найпоширеніша — від того, що вони пили молоко під час православних постів, коли це вважалося забороненим. Самі ж віруючі пояснювали назву біблійним образом «духовного молока» — символу чистої, невинної віри (1 Пет. 2:2).
Згодом молоканство поширилося з Тамбовщини до Воронезької, Саратовської, Астраханської губерній, а потім — на Північний Кавказ і в Закавказзя. Молокани не мали централізованої церкви — радше це було об’єднання громад, кожна з яких зберігала власні традиції. Усередині руху виникли численні напрямки: «мокрі молокани» (що практикували хрещення водою), «прыгуни», «суботники» (які святкували суботу), «дух-и-жизники», котрі вважали книгу «Дух і життя» третім заповітом після Старого і Нового Завітів.
Переслідування і переселення
Попри свою миролюбність, молокани неодноразово зазнавали переслідувань. Їхня відмова від церковних обрядів і влади духовенства сприймалася як загроза державній релігійній системі. Указами уряду Російської імперії молокан неодноразово виселяли у віддалені райони.
При імператорі Олександрі І вони отримали певну свободу, але вже за Миколи І переслідування відновилися. Їм заборонялося проводити зібрання, приймати на роботу, отримувати паспорти. У 1830-х роках тисячі молокан були переселені в Закавказзя — до нинішнього Азербайджану, Вірменії та Грузії. Там вони засновували нові поселення — Хільміллі, Алти-Агач, Чухур-Юрт та інші.
Після 1836 року серед молокан поширилися пророцтва про швидке настання тисячолітнього Царства Христового, яке мало початися біля гори Арарат. Ці есхатологічні очікування викликали хвилю релігійного піднесення.
Згодом частину молокан переселили в українські степи, особливо на територію сучасної Запорізької області, де громади існують і нині. До кінця XIX століття їхня чисельність у Росії перевищувала пів мільйона осіб.
Від Кавказу до Америки
Подальші війни й територіальні зміни у XX столітті змусили тисячі молокан покидати домівки. Після того як Карсська область відійшла до Туреччини, молокани зазнали тиску мусульманської влади й примусу до служби в турецькій армії. У 1920-х роках вони почали емігрувати до США, Канади, Чилі, Нової Зеландії.
У Каліфорнії вони заснували спільноту в Сан-Франциско, відому як «Російська гірка», де збудували власну молитовню — «Molokan Church». Багато хто працював у портах і на будівництві, зберігаючи при цьому мову, звичаї й віру предків. У ХХ столітті частина молокан повернулася до СРСР, оселившись у Ставропольському краї та на Північному Кавказі.
Сьогодні в Сполучених Штатах налічується близько 20 тисяч осіб, які ідентифікують себе як молокани, з них близько двох тисяч беруть активну участь у релігійному житті.
Молокани — це яскравий приклад того, як духовне християнство шукало шлях до істинної віри, не обмеженої формами та обрядами. Їхня історія — це історія релігійної свободи, переслідувань, вигнання і збереження внутрішньої сили. Вони зуміли створити власну духовну традицію, в якій головним храмом є серце людини, а священство — це совість і слово.
Іван Гудзенко
