Стародавні джерела свідчать, що Моав розташовувався між долиною Арнону на півночі та Ваді ель-Хасса на півдні. Ця територія, відома своїми природними укріпленнями та родючими плато, мала важливе стратегічне значення для торгівлі між Трансйорданією та Палестиною.
Походження народу за біблійною традицією
У старозавітних текстах Моавітяни зображені як близькоспоріднений ізраїльтянам народ. Згідно з книгою Буття (19:30–38), їхнім прабатьком вважався Моав — син Лота, племінника патріарха Авраама. Цей міфологічний зв’язок підкреслює спільне етнічне коріння обох народів, але водночас пояснює історичну ворожнечу, що тривала століттями.
Моавітяни поклонялися своєму головному божеству Хамошу (або Кемошу), якого вважали захисником і покровителем держави. Його роль у моавітському пантеоні можна порівняти з функцією Яхве в релігійній традиції Ізраїлю.
Взаємини з Ізраїлем
Моавітяни неодноразово згадуються у Старому Завіті як противники ізраїльтян. З XIII століття до н. е. між цими народами точилися періодичні конфлікти. У XI столітті цар Саул вів війни проти Моаву (1 Самуїла 14:47), але через кілька років моавітяни надали притулок родині молодого Давида, який у той час переховувався від переслідувань (1 Самуїла 22:3–4).
Після того як Давид став царем, він здійснив похід на Моав і змусив його населення сплачувати значну данину (2 Самуїла 8:2). Водночас біблійна традиція зберегла пам’ять про спорідненість двох народів: прабабуся Давида, Рут, походила саме з Моаву (Рут 4:17–22). У період царювання Соломона політичні та династичні зв’язки зміцнилися — ізраїльський володар узяв кількох моавітянських принцес до свого гарему (1 Царів 11:1–8) і навіть звів поблизу Єрусалима святилище на честь Кемоша, що символізувало його прагнення до міжнародної легітимності та впливу.
Моавітянський камінь: головне джерело з історії Моаву
Одним із найцінніших археологічних свідчень про історію Моаву є так званий Моавітянський камінь — чорна базальтова стела, встановлена близько 870 року до н. е. царем Мешою у місті Дібон (сучасний Дібан, Йорданія). Вона була виявлена в 1868 році та нині зберігається в Луврі. Напис складається з 34 рядків, виконаних ханаанським алфавітом, подібним до давньоєврейського письма. Це єдиний відомий повний письмовий документ із Моаву і водночас найважливіша пам’ятка позабіблійної історії цього народу.
У своєму написі цар Меша розповідає про панування ізраїльського царя Омрі (близько 884–872 рр. до н. е.), який відвоював частину моавітських земель після смерті Соломона, коли єврейське царство розпалося на Ізраїль і Юдею. Меша приписує це лихо гніву божества Кемоша, але водночас описує власне успішне повстання проти Ізраїлю, яке, найімовірніше, сталося за правління сина Омрі — Ахава. Напис не лише підтверджує біблійні відомості, а й надає рідкісну можливість побачити події очима моавітянського правителя.
Після тривалих воєн і періодів ізраїльського панування Моав поступово втратив політичну незалежність. У VII–VI століттях до н. е. його землі потрапили під вплив Вавилонії. За свідченням Йосипа Флавія, близько 582 року до н. е. вавилоняни остаточно підкорили Моав, після чого його населення поступово асимілювалося серед сусідніх народів Трансйорданії.
Іван Гудзенко
