У 1908 році Діас несподівано заявив про відкритість до демократичних змін, чим скористався ліберально налаштований Франсіско Мадеро. Він походив із заможної родини, але виступав за політичні свободи й оновлення інституцій. Коли Мадеро оголосив про свою участь у президентських виборах 1910 року, його було заарештовано, а вибори сфальсифіковано. Після звільнення Мадеро емігрував до США, де опублікував «План Сан-Луїс-Потосі», документ, що закликав до національного повстання проти диктатури.
Перша хвиля збройного спротиву та тимчасова перемога
Повстання, яке спочатку не мало успіху, активізувалося в регіонах, де соціальна напруга була найвищою. У північних штатах Панчо Вілья та Паскуаль Ороско очолили повстанські загони, що здійснювали напади на урядові гарнізони. На півдні країни лідером сільського опору став Еміліано Сапата, який виступив із програмою негайного повернення земель селянам. Навесні 1911 року повстанці здобули перемогу в місті Сьюдад-Хуарес, після чого Діас зрікся влади, а Мадеро став новим президентом.
Однак його адміністрація не виправдала очікувань широких мас. Незважаючи на декларовану прихильність до конституційного устрою, Мадеро не ініціював глибинних соціальних реформ, чим викликав опір навіть серед колишніх союзників.
Змова, переворот і коротка диктатура Уерти
Нестабільність режиму Мадеро посилилася зовнішнім втручанням. Посол США Генрі Лейн Вілсон відкрито підтримував опозицію та висловлював недовіру до уряду. У лютому 1913 року в столиці вибухнули бої між лояльними до уряду силами та загонами Фелікса Діаса, племінника колишнього диктатора. Ці події, відомі як «Десять трагічних днів», завершилися змовою між генералом Вікторіано Уертою, Діасом і послом Вілсоном. Уерта захопив владу, а Мадеро та його віцепрезидент були заарештовані й згодом страчені.
Громадянська війна та новий етап боротьби
Після відставки Уерти країна опинилася в стані глибокого безвладдя. Хоча Карранса проголосив себе президентом, його владу не визнали Вілья й Сапата. Вони підтримали Еулаліо Гутьєрреса як тимчасового очільника держави, проте союз між революційними лідерами швидко розпався. У 1915 році Обрегон, який знову перейшов на бік Карранси, завдав Вільї нищівної поразки в битві під Селайєю.
Після втрати військової сили Вілья вдався до диверсій і атак на американські об’єкти. У 1916 році він стратив групу американських громадян у Санта-Ісабель і здійснив напад на місто Колумбус у штаті Нью-Мексико. Це спричинило військову експедицію США в Мексику на чолі з генералом Джоном Дж. Першингом. Однак Вільї вдалося уникнути арешту, і він продовжив боротьбу партизанськими методами.
Конституція 1917 року та завершення збройного конфлікту
У 1917 році Карранса ініціював скликання конституційних зборів, які ухвалили нову Конституцію Мексики. Документ передбачав соціальні гарантії, право на страйк, перерозподіл земель, обмеження впливу Католицької церкви та розширення повноважень президента. Конституція стала результатом компромісу між революційною риторикою та прагненням до політичної стабільності.
Проте сам Карранса дедалі більше концентрував владу в своїх руках, усуваючи опонентів, зокрема організував убивство Сапати у 1919 році. У 1920 році, внаслідок спроби придушити страйк залізничників, Карранса втратив підтримку навіть серед союзників. Під час втечі зі столиці він був убитий. Тимчасовим президентом став Адольфо де ла Уерта, а згодом президентом був обраний Альваро Обрегон.
Мексиканська революція стала не лише переломним моментом для самої Мексики, але й прикладом боротьби за соціальну справедливість у Латинській Америці.
Іван Гудзенко
