Попри існуючі уявлення про українську архаїчну цнотливість та сексуальну сором’язливість, деякі етнографічні джерела (власне, і левова частка фольклору) засвідчують протилежне. Наші пращури (хоч деякі наукові кола намагаються прикрити чи, може, завуалювати «це»), виявляється, завжди любили шукати у безмежному «дикому полі» стиглі «полунички». І це не просто слова, оскільки деякі моменти із згаданих джерел, направду, шокують, представляючи зовсім іншу концепцію народницького платонізму.Наприклад, гра для дорослих на знаменитих українських вечорницях – притула[1], яку можна розцінювати як неповноцінний статевий акт. «Неповноцінний», бо «злиття під копицею соломи» не відбувалося по-справжньому, оскільки дівчатка зберігали свою «калину»/«полуничку» нерозчавленою, а юнакам, попри те, вдавалося утихомирити «бурю у штанях».Зібрані на Київщині етнографічні записи, проливають світло на це делікатне дійство. Ось, що пише у своїй праці Марко Грушевський: «Він вилазить на неї і стулюють тоді вони животи з животами. І дужче б що робили, та бояться слави. І бояться, щоб не «пробить», щоб та перегородка не знищена була, а через те і згублена честь дівоча. Більш нічого і не роблять, а тіко граються, усе він здержується, щоб не пробить таки, а тіко трошки так собі вмочить у неї, а плоть як сходить з його, то не впускать у неї. І так усі грають в іграку оцю, і всі так здавна знають, що грать у неї можна, поки не поберуться собі».
Щоправда, деякі науковці XIX ст., зокрема російська дослідниця М. Громико, заперечує таку інтимну близькість серед українського «молодняцтва». За її переконанням, закохана пара лише поруч лежала, цілуючись і пестячи одне одного. Тобто існував виключно духовний контакт. Однак така позиція, як можемо спостерегти, не знайшла всебічного історичного підтвердження. Натомість Марія Маєрчик у науковій статті про дошлюбні сексуальні стосунки, цитуючи ті ж етнографічні джерела, уточнює, що у притулу грали після довгих попередніх зустрічань і ходінь під ручку, й назагал розвінчує будь-які сумніви про платонізм на українських вечорницях: «Користуючись поміченою прив’язаністю дівчини, парубок добивається ще більшого зближення, ощупує її груди і статевий орган і нарешті «полює»: так називається особливий спосіб статевого акту без позбавлення невинності». Таким от чином обоє отримували перший сексуальний досвід і, звичайно ж, чимале задоволення від самого процесу «притуляння». Окрім того, було прийнято, аби дівчата навіть без зайвої мороки «давали притули», іншими словами – не втомлювали парубоцтво зайвими «вибриками». Врешті, коли юнка уже дозволяла якось одного разу хлопцеві «притулитися», то «давати» знову і знову ставало її обов’язком, позаяк «хлопці будуть цураться». Ситуація, як в американському серіалі «Секс і місто»: «щойно Міранда розкрила рота – вона вже не могла замовкнути».
У тодішньої громади, що характерно, не було єдиної думки у ставленні до дошлюбного сексу, тому суспільством «бродила» так звана «подвійна мораль». «З одного боку, всі знали про досить вільні стосунки під час вечорниць і не засуджували їх, бо так робилося віками. З іншого: дівчина, яка не змогла зберегти цноти, все ж таки засуджувалася…», – пише Олена Терещенко у науковій розвідці «До питання про дошлюбні сексуальні стосунки…».
Отже, справедливо можемо назвати вечорниці (з їхніми притулами) – взірцем української праеротичної комунікації, яка, в свою чергу, є усним прототипом першого українського еротичного часопису або, як альтернатива, прототипом відповідних спеціалізованих сайтів у мережі, де кожен охочий за бажання залишає свій коментар під фотографією «дівчини із хорошими персами», що «йому вподобалася». Так, як сьогодні у ЗМК (особливо на телебаченні та в інтернеті), тема сексу на вечорницях була однією із провідних, втім рідко мала характер відкрито-показовий: невибагливі жарти про «тілесно-гріховне», насмішки, «пускання бісиків», активні танці, залицяння з еротичними підтекстами, а також плітки дівчат про хлопців і навпаки, – окреслюють епічність всього, що там відбувалося. І якби у той час існувала можливість виходу «селянського еротично-просвітницького часопису», то інформація, зібрана на вечорницях та інших подібних дійствах, стала б «ґрунтом» для його першого числа (до речі, такий матеріал досить просто розбити на відповідні рубрики: «ню-анекдоти», «листи від читачів», «рецепти привороту та завоювання», «служба знайомств та розлучень», окрім того «скандальні світлини папарацці із нещодавнього світського рауту». Врешті-решт, коли б випустили річну хроніку подій з тих же вечорниць, «вулиць», «латок», «Андрія-Калити», «Катерини», ворожінь, гірок, зеленосвятських ігор, купальської оргії, то вийшло б щось строкатіше/порнографічніше за легендарний Playboy.
Однак замаскована «від чужих очей» (тих, хто не брав участі в обряді) українська сексуальність обрала інший шлях – не відкритої демонстрації, а завуалізованості еротичного у підтекстах. І ми можемо тільки припускати, скільки ж було тих підтекстів, які, долаючи жорстку самоцензуру та масове замовчування, вийшли із «білої мазанки», зберігши свій «післясмак» й до сьогодні. Попри те, що на нашій землі у певний період «секс пропав».
Володимир Грисюк
[1] Як свідчать етнографічні записи, притула була “різних сортів”: «Якшо не з одним ходе, то вона иначе не дасть, як із боку. А буває й так, що пусте й наверх, тіко ж ноги держить тісно у купі… здавлені. А то є одну ногу його опускає між свої ноги… Або пускає обидві ноги у середину, тіко не допускає, щоб він робив діло настоящо, а тіко на половину… або й менше, тіко це сама страшніша!».
