Макс Вертгаймер і формування гештальт-психології

У першій половині ХХ століття психологічна наука зазнала глибоких змін, серед яких однією з найвизначніших стало народження гештальт-психології. Її фундатором поряд із Куртом Коффкою та Вольфгангом Келером вважається Макс Вертгаймер — постать, що об’єднала музичну чутливість, юридичну проникливість і наукову строгость у розбудові цілісної теорії психіки. Його шлях починався у Празі, де юний Вертгаймер, захоплений скрипкою та симфонічною композицією, планував майбутнє у музиці. Проте поворот до права, а згодом і до філософії та психології, окреслив інший вектор життя, у якому він поступово віднайшов своє справжнє покликання — дослідження структури людського мислення та сприйняття.

Важливим моментом у науковому становленні Вертгаймера став випадковий експеримент під час подорожі потягом у 1910 році. Зацікавившись ілюзією руху при спостереженні за послідовними спалахами світла, він почав дослідження феномену фі — психофізіологічного явища, при якому два послідовно блимаючі нерухомі джерела світла сприймаються як єдине, що рухається. Це відкрило новий підхід до сприйняття, де людський розум не просто пасивно реєструє сигнали, а активно формує цілісну картину. Саме ця ідея стала основою гештальт-психології, яка виступила проти редукціонізму, властивого попереднім напрямам у психології, зокрема асоціаціонізму і біхевіоризму.

Гештальт-психологія в інтерпретації Вертгаймера була спрямована на розуміння психіки як організованої структури, у якій сприйняття не можна пояснити через просту суму елементів. Спільно з Келером і Коффкою він створив теоретичну і експериментальну платформу для вивчення таких психічних явищ, де цілісність (гештальт) виступає як первинна, а її частини — як похідні. Заснування у 1921 році журналу Psychologische Forschung сприяло поширенню нових ідей у науковій спільноті, а праця Вертгаймера у Франкфуртському та Берлінському університетах посилила авторитет цієї новаторської школи.

Центральною у світогляді Вертгаймера була концепція Prägnanz, яку можна перекласти як «впорядкованість» або «точність». Вона полягає у тому, що людське сприйняття природно тяжіє до найпростішої та найстабільнішої форми.

Вертгаймер вважав, що саме реорганізація ситуації, а не послідовне логічне просування, є ефективним механізмом людського пізнання. Це стало предметом його останньої праці «Продуктивне мислення», яку було опубліковано посмертно у 1945 році. У ній автор систематизував свої міркування про те, як людина мислить, вирішує завдання і створює нові смисли через структурну переробку матеріалу.

З приходом нацизму до влади у 1933 році Вертгаймер емігрував до США, де викладав у Новій школі соціальних досліджень у Нью-Йорку. Його науковий і етичний інтерес до соціальних питань, моральної відповідальності та гуманістичних ідеалів набув особливої актуальності на тлі світових потрясінь. У цей період його дослідження набувають не лише теоретичного, а й суспільного виміру, демонструючи зв’язок між психологічною наукою і соціальною етикою. Вертгаймер розглядав людське мислення як творчий і морально відповідальний процес, у якому інтелектуальне і емоційне не можуть бути відділені одне від одного.

Іван Гудзенко