Його адміністративна діяльність також залишила слід: посада генерального інспектора національної освіти (1941) дозволила йому формувати освітні стандарти, інтегруючи власні філософські ідеї в навчальні програми.
Філософська система
Лавель розвивав концепцію акту як основи буття, де індивідуальна свідомість долає свою ізольованість, інтегруючись у «чистий і безкінечний акт» Абсолюту. Ця ідея, що поєднує впливи Платона, М. Ф. Мена де Бірана та Ф. В. Й. Шеллінга, стала наріжним каменем його психометафізичного підходу.
Основні тези його вчення:
- Самосвідомість як шлях до свободи: Лавель вважав, що самоактуалізація досягається через рефлексію власного «внутрішнього буття», яке є частиною божественного Абсолюту.
- Діалектика почуттів і розуму: У праці La Dialectique du monde sensible(1921) він досліджує взаємодію чуттєвого досвіду з метафізичним пізнанням, підкреслюючи роль інтуїції.
- Етичний вимір страждання: У творі Le Mal et la souffrance(1940) філософ аналізує страждання як інструмент духовного зростання, що наближає людину до трансцендентного.
Лавель синтезував ідеї християнського екзистенціалізму та бергсоніанства, створюючи унікальний метод аналізу свідомості. Його критичний діалог із Протагором (антропоцентризм) через призму платонівської традиції став основою для подальших досліджень у галузі феноменології та онтології.
Ідеї Лавеля залишаються актуальними для дослідників, які вивчають зв’язок між індивідуальною свідомістю та універсальними принципами. Його підхід до онтології як «діалогу з Абсолютом» вплинув на розвиток екзистенційної феноменології та постмодерністських теорій.
Іван Гудзенко
