Схоластична логіка сприймалася ними вкрай негативно, а щоб вдосконалити її потрібні були хоча б якість нові ідеї, проте їх забракло. Епоха мала єдине гасло: боротися проти схоластичного Арістотеля. Гасло об’єднало інших представників. Так Мішелем Монтенем, Арістостель називався цар догматики та схоластів, а його вчення оцінювалося неспроможним. Хуаном Вівесом вважалося, що в арістотелівській логіці повністю відсутній предметний фундамент, так як нею розв’язуються істинні та хибні питання.
А для Телезіо, арістотелівське вчення – прикриття незнання мудрих термінів. Недолік методу Арістотеля вбачає у відсутності точного спостереження природного феномену, тільки прагнення командування досвідом із нав’язуванням упереджених понять. П’єром Раме стверджувалося про відсутність в Арістотеля того, що заслуговувало б уваги. Еразмом Ротердамським через твір «Похвала дурості» їдко висміюється схоластична логіка, адже схоласти перетворюються на всезнайок, проголошуючи зовсім порожні промови щодо ідей, всезагального, форми, первинної матерії, сутності та тонких предметів. Дотепне висміювання знаходимо в іншому творі Ротердамського, датованого 1515-1517 роками «Листи темних людей». Що ж стало основною причиною негативного сприйняття арістотелівської логіки? По-перше її схоластичність та вироджений притаманний догматизм.
Помпонацці взагалі вважав, що вчення Арістотеля піддалася перекрученню схоластами. По-друге, маючи справжній вигляд, на науковий метод пізнання претендувати не могла. Критика гуманістів іноді виходила за межі логіки схоластики. І як відомо середньовічний дедуктивний метод став ігноруванням чуттєвого досвіду й реального світу. А тому свої відповіді схоластика виводила через чисту логіку, приймаючи до уваги поняття «Бога», «душі», «людини», «природи», які наповнювалися містичним змістом.
Логіка стає самодостатньою наукою і водночас самоціллю. Для Вівеса, мета логіки полягає як у засобі та підготовці пізнання дійсності. Не слід розглядати логіку як самоціль, необхідне насамперед звернення до досвіду, завдяки якому отримуємо знання про сутність природи. Не слід забувати, мислителями цієї епохи зроблений внесок у розвитку логіки як науки. Спроби по її здійсненні зроблені Лоренцо Баллою. Завдяки цьому мислителеві постала риторична логіка. Раме цей напрям було завершено. Обоє філософів тримали орієнтир на нормах логіки та риторики, що ще колись дотримувалося римськими мислителями Цицероном та Квінтіліаном.
Раме стверджував, що в науці є ідеальний зразок, прагнення чогось досягти. Логіка займалася непотрібними речами на думку П’єра Раме, ніколи не зверталася до природи, яка є її керівником та вчителем. Дзарабеллою, вихованцем Помпонацці протиставлялася інша позиція: розмежування логіки та онтології. Дзарабелла переконує в тому, що предмет логіки – це мислення, вона не може займатися об’єктивно існуючими речами.
Логіка, за поглядами Меланхтона – це педагогічна дисципліна, а не знаряддя для наукових досліджень, засіб відкриття нової істини. Її завдання – навчання надання науковому матеріалу форми, яку максимально ефективно мають сприймати учні. Цінність її вивчення – надання допомоги у засвоєнні тієї чи іншої наукової дисципліни, навчає правильній подачі визначень, логічному поділу понять, оперуванню судженнями та побудові доведення.
Логіка епохи Відродження характеризується такими положеннями:
- альтернативна дедукція (активізація пошуків формально-логічного методу пізнання);
- математика та її специфіка поширення засобів на сфери пізнання;
- виявлені діалектичні суперечності, їхнє неузгодження із формальною логікою (закони).
Ще одним яскравим представником Відродження виступає Френсіс Бекон зі своєю індуктивною логікою, Ляйбніц – поширенням математичного засобу на логіку (математична логіка) та її подальшого розвитку в Новому часі (трансцендентальна логіка Канта, діалектична логіка Гегеля і Маркса). У Відродженні відмовляються від дедукції схоластики, оперувати поняттями, вивчення природи з допомогою спостережень та експериментів. Кампанеллою пролунав заклик залишити вивчення природи за Арістотелем, здійснити покладення чуттєвого досвіду та індуктивного методу. Важливого значення набувають висловлені думки гуманіста Леонардо да Вінчі щодо ролі математики в природознавстві. Цінність математики у її точному математичному формулюванні природних законів. Математикою на його погляд руйнується софістична словесна хитрість. Кеплер вважає, що математика має універсальне значення наукового пізнання. Відбувся вплив ідей Кеплера на Ляйбніца – основоположника математичної логіки. Як не дивно, діалектична суперечка постала в полі зору філософів, які звернули увагу на логіку об’єктивного світу як не збігом формально-логічного способу мислення.
Миколою Кузанським доводилось, що такі дискусійний закон визначальний в розсудку, але не в сфері розуму. Важливе значення для діалектичної логіки має аналітична геометрія з вивченням нескінченно малих від’ємних та уявних чисел. А Телезіо говорив, що в основі пізнання природи має лежати чуттєвий досвід. Ефективні методи пізнання – це індукція та аналогія. Проте індуктивний метод мав власні недоліки, на думку філософів Відродження і потребував вдосконалення думки щодо необхідності зв’язку між індукцією та дедукцією. З позиції Вівеса видно про не гарантування індукцією всезагальності та необхідності висновків. Дзарабеллою протиставляється «довідна індукція»-«популярній». Довідною індукцією виводиться всезагальний закон із його застосуванням, щоб пояснити окремі явища. Індукція не може бути зведена як накопичення одиничного факту, їй надається виправдання. А тому заслуга мислителя полягає в тому, щоби зрозуміти необхідність взаємозв’язку між композитивним та резолютивним методом. Логіка Відродження – необхідний етап подальшого розвитку науки.
Пегас
