Середньовічна логіка вирізняється своєю схоластичною дискусією щодо природи універсалій (загальні поняття). Представлений цей період номіналістами: Росцеліном, Оккамом, Скотом. Мислителі визнають реально існуючи одиничні тіла природи, загальні поняття – імена речей, які сходяться між собою. За середньовічним реалізмом, загальні поняття реально існують і випереджають існування одиничних речей. Реалістами продовжується платонічна лінія при вирішенні питань із співвідношенням поняття об’єктивної діяльності, загального та одиничного. До реалістів слід віднести Ансельма Кентерберійського, Фому Аквінського. Проміжну ланку між номіналізмом та реалізмом займає концептуаліст П’єр Абеляр.
Спробу поставлення арістотелівської логіки на богослов’я здійснено візантійським богословом та філософом Іоанном Дамаскіним у його творі «Джерело знання». В іншому творі під назвою «Діалектика» подаються арістотелівські категорії, в загальній чисельності – 10, розглядаються судження з категоричним силогізмом. Богословом розробляються чотири логічні методи: роди поділені на види; визначення родом та видовою відмінністю; складне розділяється на прості елементи; дві думки пов’язані безпосередньо середнім терміном. Дунсом Скотом Еріугеною логіка визначалася наукою, яка займається вивченням форми пізнання та правил, яким вона має підпорядковуватися.
В Еріугени спостерігається розгляд ним методики методики логіки як спосіб поділу родів на типи, і навпаки. На думку філософа необхідно слідувати від вищого роду до середнього, а звідти – до приватних видів. Фундаментальна проблема логіки – це питання універсалій. Як стверджував Еріугена, вічні ідеї є первинною причиною реальних речей. Включно до ХІІІ століття Європа отримала сформовану схоластичну логіку, зорієнтовану на мистецтво ведення диспутів з аргументацією. Логіка як самостійна наука формується в арабів, оскільки філософія та науки відділені від релігії.
Так першим її представником аль-Фарабі стверджувалося, що наука є засобом пізнання, а тому необхідний її поділ на теоретичну та практичну. До теоретичних наук він відніс логіку, філософію, природознавчі науки, а до практичних – етику та політику. Звичайно, що первинною постає логіка як відрізнення людиною істинного від хибного знання. Логіка сприяє науковому мисленню та його аналізу, орієнтується на дослідження гносеології з граматикою. Ним розрізняється логіка двох ступенів.
Першою охоплюється уявлення з поняттям, другою – судження, висновки з доказами. Іншим представником, арабським середньовічним філософом Ібн-Сіною розвиваються арістотелівські логіка, фізика та метафізика, піддається критиці софістика, проте відстоюється принцип, в якому логічне мислення, досвід, розум та експеримент єдині. Ним вважається, що логікою встановлюється закони правильних роздумів, а логічна побудова та категорії мають співвідноситися до предметів та речей об’єктивного світу.
Цим же самим твором порушені проблеми: мета логіки, про визначення та опис, про судження, зміст суджень та їхня моральність, контрадікторність суджень та їхнього обернення, види суджень, умовні та змінні силогізми, коротке пояснення доказовості наук, софістичні силогізми.
Третій представник арабської філософської думки Ібн Рушд працею «Про можливість розуму» подає коментарі з викладом основних положень арістотелівської логіки. Не знання глибокої логіки не дає людині щастя. Мета ж логіки за Рушдом полягає у навчанні шляхів та правил переходу від даних, які отримуємо у відчуттях, до пізнання істини за допомогою абстрактного мислення. Найбільше досліджував моральні судження та умозаключення. Номіналістична традиція представлена схоластом та богословом Росцеліном.
З точки зору схоласта, мають місце існуючі одиничні чуттєві сприйнятті речі, оскільки загальні поняття є іменами, назвами, якими визначається сукупність одиничних предметів. Варті уваги й самі ідеї Абеляра щодо універсалій. За твердженнями логіка та філософа, універсалії є визначеними речами, існують в умі як поняття, котрі стають результатом абстрактної діяльності ума, обумовленого окремою властивістю речей. Ним критикується концепція існування універсалій до виникнення речей. При підході субстанції до усіх форм, істота стає супереречивою. Логіка за Абеляром є наукою про оцінки та відрізнення аргументів за їхньою істинністю та складністю. Логіка – це перш за все наука про промову, тобто висловлювання думок через слова. Фізикою на думку Абеляра виваються речі, логікою – правильність вживання слів. Шлях пізнання логіки йде від простого до складного. Істина досягається співставленням висловлювань спірних питань, які протирічать. Працями Абеляра «Логікою складних частин висловлювання», «Логікою», «Діалектикою» чітко продемонстровано роль зв’язок в судженні, аналізування силогізму, прийом визначення та поділу об’єму понять, розроблено низку проблем модальної логіки.
Істина знаходиться у сфері досвіду і ніде інше, в сфері розуму її немає. А для цього як стверджує Бекон досвід є необхідним не для чуттєвих, а надчуттєвих, не лише природних, але надприродних речей. На шляху пізнання істини звичайно ж існують перешкоди. Тому Бекон виділяє чотири таких: схилення перед хибним авторитетом, тяжіння до звичного, упередження невдалої людини, гординя вдаваної мудрості.
Логіка в Оккама є пізнавальним керівництвом, яке керує інтелектом в діяльності як практична наука. Завдання логіки – аналіз знаків. Крім перших значень «істинне» та «хибне» є ще «невизначене». Абстрагування є подібністю між сприйняттям та поняттям. Для німецького філософа та теолога Альберта Великого (ХІІ-ХІІІ ст.) логіка – це споглядальна мудрість, яка навчає переходу від відомого до невідомого.
Логіка складена з двох частин. Першою частиною виступає вчення про незв’язані елементи, де можливе питання самої їхньої сутності, а другою – взаємно поєднані думки, з розглядом різних видів умовиводів. У ХІІІ столітті філософом та логіком Петром Іспанським розробляється вчення про судження, силогізм, складні умовиводи, вивчення логічних операцій висловлювань. Модуси категоричного силогізму отримують від Іспанського свої назви.
Чуттєве пізнання – це є джерело людського пізнання за Аквінським. З пізнанням сутності можлива абстракція. Співпадіння образу з дійсністю є правильним пізнанням, на думку того ж Фоми Аквінського. Кінцевою метою людини є пізнання, споглядання та любов до Бога.
За припущенням, існує метод поєднання вихідних принципів, понять, який дає на базі поєднання істинні результати. Лулієм сконструйована «логічна машина» із семи кіл з написаними словами понять, зокрема знання, істини, людини, кількості та якості та логічних відносин: відмінність, протиріччя, рівність, згода. Рух концентричних кіл створює поєднання понять. Ідеї машинізації процесів умовиводу сильно вплинуть на Ляйбніца та його математичну (символічну) логіку в цілому.
Опозиційна схоластика шотландського філософа Скота переконує в тому, що предмет логіки – поняття, які породжують діяльність розуму. Ним відділена логіка від теології. Логікою досліджується мислиме суще, тобто концепти людського розуму. Логіка – не реальна наука про словесні висловлювання та способи промови, а споглядальна, адже пов’язана з концептами, що є середнє між речами, промовами або словами. Іоанном Скотом перш за все здійснюється дослідження абстрактного та конкретного знання, поняття та суджень, до того інтегральних частин силогізму. Увага сконцентрована на аналізі умовиводу, який допомагає досліднику йти від відомого до розуміння невідомого.
Пегас
