У філософській історії логічний позитивізм часто ототожнюють з поняттям логічного емпіризму. Обидва терміни вказують на прагнення поєднати емпіричний метод природничих наук із досягненнями сучасної формальної логіки.
Відмінність від класичного емпіризму та позитивізму
На відміну від класичного емпіризму, представниками якого були Девід Юм та пізніше Ернст Мах, логічні позитивісти не вважали індивідуальний чуттєвий досвід остаточною основою знання. Вони наполягали на тому, що наукове знання має ґрунтуватися на публічній, міжсуб’єктивній перевірці, доступній для повторення й контролю з боку наукової спільноти. Саме експериментальна підтверджуваність, а не приватний досвід, визнавалася критерієм об’єктивності.
Водночас логічний позитивізм радикально відрізнявся і від класичного позитивізму Огюста Конта та Джона Стюарта Мілля. Якщо для Конта й Мілля метафізичні доктрини були просто хибними або застарілими, то для логічних позитивістів вони взагалі не належали до сфери осмислених тверджень. Запитання про субстанцію, абсолютну причинність, свободу волі або Бога вважалися псевдопроблемами, породженими неправильним використанням мови.
Критика метафізики та аналіз мови
Одна з найрадикальніших тез логічного позитивізму полягала в тому, що метафізичні твердження є безглуздими не з погляду істинності чи хибності, а з погляду значення. На думку представників цього руху, висловлювання має смисл лише тоді, коли можна вказати спосіб його емпіричної перевірки або логічного аналізу.
Звідси випливала нова концепція філософії. Філософія переставала бути вченням про надчуттєву реальність і перетворювалася на критику мови науки. Її завданням було прояснення значень, аналіз логічної структури висловлювань і усунення псевдопроблем, що виникають через мовні непорозуміння.
Принцип перевіреності та єдність науки
Ключовим методологічним принципом логічного позитивізму став принцип перевіреності. Згідно з ним, значення будь-якого емпіричного висловлювання визначається способом його перевірки. Якщо не існує можливого досвіду, який міг би підтвердити або спростувати твердження, таке висловлювання не має пізнавального змісту.
З цією ідеєю тісно пов’язана концепція єдиної науки. Логічні позитивісти вважали, що всі справжні знання про природу можуть бути виражені в єдиній формалізованій мові, спільній для фізики, хімії, біології та інших наук. Метою було створення універсального наукового дискурсу, вільного від метафізичних нашарувань і неоднозначних понять.
Віденський гурток і його інтелектуальні джерела
Організаційним і інтелектуальним центром логічного позитивізму став Віденський гурток. Він виник у колі дискусій між фізиками, математиками та філософами ще до Першої світової війни, а свій перший маніфест опублікував у 1929 році. Серед ключових постатей руху важливу роль відіграв Отто Нойрат, який активно розробляв ідею єдності науки та займався популяризацією логічного емпіризму.
Члени гуртка дійшли висновку, що емпіризм Мілля й Маха є недостатнім, оскільки він не здатен пояснити статус математичних і логічних істин, а також не враховує апріорні елементи наукового пізнання. Вирішальний вплив на формування їхніх поглядів справила філософія Людвіга Вітгенштейна, зокрема його «Логіко-філософський трактат». Ця праця запропонувала нову теорію значення, спираючись на досягнення сучасної логіки, пов’язані з іменами Джузеппе Пеано, Готлоба Фреге, Бертрана Рассела та Альфреда Норта Вайтхеда.
Поширення та занепад руху
На початку Другої світової війни більшість членів Віденського гуртка емігрували до Сполучених Штатів, де ідеї логічного позитивізму отримали подальший розвиток у філософії науки. Паралельно подібні підходи з’явилися в інших країнах, зокрема в Польщі серед математичних логіків та у Великій Британії. Значну роль у популяризації руху відіграла праця Ей. Дж. Айєра «Мова, істина та логіка», яка стала доступним викладом основних положень логічного позитивізму для англомовної аудиторії.
Попри значний вплив на філософію науки, логіку та аналітичну філософію, інтерес до логічного позитивізму почав згасати вже в 1950-х роках. Критика принципу перевіреності, проблеми з обґрунтуванням аналітико-синтетичного розмежування та розвиток нових філософських підходів призвели до того, що до 1970 року логічний позитивізм перестав існувати як самостійний філософський рух. Водночас його ідеї продовжили впливати на подальші дискусії у філософії науки та аналітичній традиції.
Іван Гудзенко
