Літургія Святого Якова

Літургія Святого Якова належить до найдавніших форм християнського богослужіння, збережених у церковній традиції. Її походження пов’язане з Антіохійською літургією, яку дослідники вважають однією з перших розгорнутих євхаристійних практик. У християнській традиції ця літургія має особливе значення як форма богослужіння, що бере початок із перших століть після апостольського часу.

Модифіковані варіанти Літургії Святого Якова збереглися у різних християнських спільнотах. Сьогодні її використовують католики-сирійці, сирійські міафізити (якобіти), мароніти, а також православні церкви Закінфа та Єрусалиму. Проте в більшості східних церков, як православних, так і католицьких цю давню форму поступово замінила візантійська літургія Святого Івана Златоуста, яка стала домінуючою в богослужбовій практиці.

Структура та порядок богослужіння

Літургія Святого Якова вирізняється чіткою послідовністю обрядових елементів, у яких простежується ранньохристиянська богословська логіка. Традиційний порядок служби охоплює кілька ключових частин:

1. Читання Святого Письма — проголошення уривків зі Старого Завіту, Послань апостолів, Діянь апостолів та Євангелія.
2. Проповідь єпископа — тлумачення прочитаного та духовне повчання для громади.
3. Відпуст катехуменів — вихід тих, хто готувався до хрещення, перед початком Таїнства Євхаристії.
4. Молитва за вірних — звернення до Бога за потреби й захист церковної громади.
5. Цілування миру та привітання єпископа — символ єдності та братньої любові у Христі.
6. Обмивання рук — знак чистоти перед звершенням Таїнства.
7. Принесення дарів — хліба та вина, призначених для освячення.
8. Євхаристійна частина — включає молитву, передмову, спів «Святий», слова встановлення, анамнезу (спомин про Христа та померлих), епіклезу (закликання Святого Духа), заступницькі молитви за живих і померлих, підготовчі молитви до причастя, саме причастя та молитву подяки.
9. Остаточне благословення єпископа — завершення богослужіння.

Значення для історії богослужіння

Літургія Святого Якова є цінним свідченням того, як рання Церква поєднувала біблійні читання, молитви та символічні жести в єдину богослужбову цілісність. Її зміст відображає первісне прагнення християн зберігати спадкоємність апостольської традиції та водночас надавати спільній молитві структури, зрозумілої для вірян.

Хоча сьогодні ця літургія зустрічається рідко, вона зберігає важливу роль у літургійній історії християнства, нагадуючи про глибину і різноманіття духовної спадщини Східної Церкви. Її збереження у певних громадах — це не лише вшанування давньої традиції, а й свідчення живої тяглості обрядової культури.

Іван Гудзенко