Квієтизм

Квієтизм — доктрина християнської духовності, що підкреслює пасивність душі та відмову від людських зусиль задля того, щоб дати простір божественній дії. Цей духовний напрям вважав, що досконалість досягається через повне внутрішнє мовчання та відмову від особистої волі. Хоча окремі елементи квієтизму зустрічалися в різних релігійних традиціях, термін найчастіше пов’язується з іспанським священиком Мігелем де Моліносом, чиї вчення у XVII столітті були визнані Римсько-католицькою церквою єретичними.

Вчення Мігеля де Моліноса

Мігел де Молінос розглядав шлях християнської досконалості як внутрішній процес споглядання, доступний будь-кому завдяки Божій благодаті. На його думку, цей процес міг тривати роками або навіть усе життя. Суть містичного шляху полягала у стані так званої «темної віри» — пасивного очищення душі, що передбачало відмову від власних думок і внутрішніх зусиль.

Молінос учив, що справжній шукач духовної досконалості повинен залишатися повністю пасивним, дозволяючи Богові діяти всередині нього. Будь-яке прагнення самостійно робити добро чи досягати спасіння вважалося злочином проти Божої волі. Душа, яка відмовлялася від власних прагнень, «помирала» для себе і поверталася до своєї божественної сутності. Вона вже не мала особистої волі, а бажала лише того, чого бажає Бог.

У практиці це означало відмову від звичних релігійних вправ і навіть від боротьби зі спокусами. Навіть коли диявол, за вченням Моліноса, міг оволодіти тілом людини й спонукати її до дій, які здавалися гріховними, вони не вважалися справжнім гріхом, якщо душа залишалася пасивною та не погоджувалася з ними.

Такі ідеї викликали значний спротив у церковних колах. У 1687 році Папа Інокентій XI офіційно засудив квієтизм, а сам Молінос був засуджений до довічного ув’язнення.

Жанна-Марі Гюйон і французький квієтизм

У Франції квієтистські ідеї поширювала Жанна-Марі Був’є де ла Мот Гюйон, містикиня та письменниця, відома своїм впливом на релігійне життя кінця XVII століття. Її вчення набули популярності у світських і духовних колах, хоча й не мали такого радикального характеру, як погляди Моліноса.

Особливу роль у розвитку французького варіанту квієтизму відіграв Франсуа де Саліньяк де ла Мот Фенелон, архієпископ Камбре. Він підтримав Гюйон і розробив доктрину «чистої любові», яку інколи називають напівквієтизмом. Ця концепція стверджувала, що справжня любов до Бога має бути безкорисливою, не пов’язаною з прагненням нагороди чи страхом перед покаранням.

Втім, ідеї Фенелона також потрапили під осуд. У 1699 році Папа Інокентій XII засудив його вчення, після чого Фенелон і Гюйон підкорилися рішенню церкви.

Квієтизм, попри офіційне засудження, залишив помітний слід у духовній культурі Європи. Його вплив відчувався не лише в католицькому середовищі, а й серед протестантів, зокрема у пієтистів та квакерів. Цей напрям поставив питання про межі людських зусиль у досягненні духовної досконалості та про роль внутрішнього мовчання у релігійному житті.

Хоча у своєму радикальному вигляді квієтизм був відкинутий церквою, він став частиною ширшої дискусії про містичний досвід і природу духовної пасивності, яка неодноразово виникала в історії християнської думки.

Іван Гудзенко