На відміну від біологічної антропології, яка зосереджується на фізичних і генетичних аспектах існування людини, культурна антропологія досліджує способи організації людського життя, створення й передачі знань, норм, цінностей, міфів, мов, звичаїв і матеріальної культури. Вона охоплює надзвичайно широке поле: від аналізу соціальних інституцій, таких як шлюб, родина, обрядовість, релігія, до дослідження культурної символіки, структури мовної комунікації, ритуалів і навіть впливу глобалізації на локальні культури. Усе це робиться з метою зрозуміти, як культура формує людський досвід, як люди інтерпретують свою реальність і як вони вибудовують соціальний порядок через символічні структури.
Методологічною основою культурної антропології є насамперед етнографія — тривалий і глибокий польовий досвід, що включає участь у повсякденному житті досліджуваних спільнот. Етнографічне спостереження дозволяє не лише зібрати дані, а й зрозуміти їх у контексті — у зв’язку з віруваннями, практиками, міфами, системою цінностей.
Розвиток теоретичних підходів і трансформація предмета дослідження
У XIX столітті культурна антропологія часто супроводжувалася етноцентризмом, коли західні дослідники оцінювали інші культури крізь призму власних моральних і цивілізаційних уявлень. Такі спільноти позначалися як «примітивні», «відсталі» чи «доцивілізаційні», що, втім, згодом зазнало різкої критики. З розвитком науки сформувалися нові підходи, зокрема культурний релятивізм, згідно з яким жодну культуру не можна оцінювати за зовнішніми мірками, адже вона має власну внутрішню логіку й цінність. Такий підхід започаткував нову епоху в антропологічному мисленні, коли метою дослідження стало не встановлення ієрархій між культурами, а виявлення глибших закономірностей і варіацій культурного життя.
Культурна антропологія стала також полем для філософського осмислення меж людського досвіду, символічного мислення та природи самого поняття культури. Вплив таких мислителів, як Франц Боас, Клод Леві-Стросс, Маргарет Мід, Клиффорд Ґірц, дозволив сформулювати низку нових концепцій: структуралізм, символічну антропологію, постструктуралізм і постколоніальні студії. Особливу роль відіграє аналіз культурних текстів — як вербальних, так і невербальних — у межах яких культура постає як текст, що потребує інтерпретації.
Сучасна культурна антропологія не обмежується вивченням лише малих чи ізольованих спільнот. Вона спрямована на дослідження урбаністичних явищ, технологічної модернізації, транснаціональної міграції, інтеркультурних конфліктів, впливу медіа на ідентичність. Одним із головних об’єктів є процеси глобалізації, коли глобальні тенденції поєднуються з локальними традиціями, утворюючи нові культурні гібриди.
Іван Гудзенко
