Найвідомішим прикладом висіченого в скелі святилища є культовий комплекс над Петрою, священним містом набатейців. Простір на вершині гори включав великий трикліній, подіум з баетилами, жертовний вівтар і умивальник — всі елементи, необхідні для культових трапез і жертвоприношень. Баетили (від семітського bet el, «дім бога») — кам’яні символи божества, часто у вигляді стовпа або піднятого каменю — відігравали роль матеріальної присутності бога в храмі. Пізніше ці символи стали антропоморфізованими, і боги почали зображатися у вигляді скульптур. У структурі храмів спостерігається поєднання архітектурних елементів: закриті целли, прямокутні подвір’я, галереї з колонами та ритуальні цистерни. Усе це свідчить про складну символіку простору, де кожен елемент мав ритуальне значення.
Храм Альмаки в Марибі, з його еліптичною формою та монументальною стіною, уособлює характерний для Південної Аравії підхід до будівництва культових споруд. Він вражає не лише масштабами, а й функціональністю: відкриті внутрішні двори використовувалися для ритуальних трапез, а спеціальні лавки могли служити місцем збору або очікування. Аналогічно, Кааба в Мецці, яка в доісламську епоху слугувала язичницьким святилищем з безліччю ідолів, мала подібну до інших арабських храмів структуру: закрите святилище в оточеному стіною просторі, в якому зберігався священний камінь, відомий нині як Чорний камінь.
Культові дії та жерці
Сакральна діяльність в доісламській Аравії була багатогранною: від регулярних жертвоприношень до ворожінь і обрядових трапез. Жертовні дії здійснювалися на спеціально збудованих вівтарях, де приносили забитих тварин, дари або ароматичні речовини. У деяких випадках, зокрема в культі богині сонця Хім’яру, зафіксовані й випадки ритуального вбивства ворогів — як подяка за перемогу. Згідно з епіграфічними джерелами, здійснення обряду належало до обов’язків того, хто приносив жертву — без посередництва жерця.
Жрецька діяльність і пророча функція були розвиненими, хоча їхня структура залишалася досить гнучкою. У Південній Аравії жерці Аттара мали спадкову функцію й одночасно виконували роль державних чиновників, відповідальних за збір десятини. Такі посадові особи, як «кабіри», мали релігійну й адміністративну владу. Ворожіння здійснювалося за допомогою клеромантії: жеребкування стрілами або палицями. Цей спосіб, засвідчений як в набатейських, так і в сабейських текстах, демонструє глибоку віру в божественне втручання у буденні справи. Крім того, практикувалися й інші методи пророкування, зокрема онейромантія — тлумачення снів, що часто пов’язувалося з інкубацією в храмі, тобто ночівлею там із метою одержання пророчого сну.
Особливу роль відігравали обряди, пов’язані з очищенням, паломництвом та святими братствами. Паломництво до святилищ супроводжувалося ритуальним утриманням, обрядом очищення, носінням спеціального одягу та колективним обходом святині. Такі практики вважаються праобразом сучасного хаджу. У Південній Аравії храми приймали паломників на кошти, отримані від десятини, і організовували святкові трапези.
Поховальні обряди, ритуальна чистота та сакральний простір смерті
Ритуали смерті в доісламській Аравії вражають багатством форм та символікою. Могили будувалися у вигляді кам’яних курганів або вирубувалися в скелях. Ці поховальні камери мали індивідуальні фасади, що символізували соціальний статус померлого, та могли містити детальні написи про мешканців, їхню частку у власності та застереження проти осквернення. У деяких випадках додатковий елемент — прив’язаний до могили кінь — підкреслював військову гідність покійного. Ці ритуали демонструють тісний зв’язок між культом предків і соціальними уявленнями про честь, обов’язок і сакральність смерті.
Захід у поховальні камери здійснювався через символічно оформлені входи, а самі камери часом слугували родинними усипальницями. Археологічні відкриття, як-от муміфіковані тіла в Північному Ємені, свідчать про складну техніку підготовки тіл до вічного спочинку. Особливий випадок — гробниці ритуально обезголовлених верблюдів у Хадрамауті, що могли мати сакральне значення як форма жертви або символу переходу між світами.
Система ритуальної чистоти, засвідчена у південноаравійських текстах, мала на меті не лише очищення тіла, а й дотримання соціально-релігійних норм, що набували обов’язкової сили. Цей кодекс демонструє глибокий вплив на формування подібних приписів у пізнішому ісламі, хоча й розвивався на автохтонній основі, незалежно від юдейського чи християнського впливу. З огляду на епіграфічні дані, слід говорити про цілісну правову систему, що регулювала як ритуальну поведінку, так і сакральний статус особи в межах громади.
Іван Гудзенко
