Народився майбутній вчений в місті Артемівськ Донецької області у 1930 році. Пройшов важкий шлях життя, враховуючи Голодомор в Україні і Другу світову війну. Ще з дитинства цікавився природою, людиною, суспільними процесами, навколишнім світом, усе це сформувало у ньому в подальшому філософський світогляд майбутнього науковця.
У 50-х роках ХХ століття вступає на навчання до Київського університету Тараса Шевченка і обирає філософський факультет, котрий успішно закінчує. У 1957 році працює при Інституті філософії Григорія Сковороди у місті Києві. Починає свій кар’єрний ріст: спочатку працює молодшим лаборантом, потім завідувачем відділу, пізніше головним науковим співробітником в Інституті Григорія Сковороди Національної академії наук України.
У 1976 році захистив докторську дисертацію, після котрої йому було присвоєно науковий ступінь – доктор філософських наук. У 1987 році призначається професором. Займається викладанням наукових дисциплін при Центрі гуманітарної освіти НАН України, Національному університеті «Києво – Могилянська академія».
У 1960-1970 –х роках Сергієм Борисовичем здійснюється розробка логіки наукового дослідження з культурологічним підходом із з’ясуванням важливих філософських проблем. Філософські проблеми науковець почав з’ясовувати ще на початку 80-х років другої половини ХХ століття.
Ним розроблялися, котрі передбачали перетворення знань (динамічна теорія), прийомів витлумачення (операція зворотного абстрагування), раціональність та розуміння, принципи духовності (етична гідність людини, третя правда, інтелектуальна рішучість), розвиток неоплатонічної концепції вилучення архетипової структури буття, розуму, культури; вироблялися архетипи української культури. Саме цим науковцем була запропонована концепція, за якою людина є носієм та осередком культури.
У творчому доробку можна побачити ерудованість, раціональність, образний лад, художній та естетичний смак науковця Кримського. Сергій Борисович займався не лише викладацькою діяльністю, а виступав у засобах масової інформації. Його виступи були успішними і приносили неабияку користь сучасному суспільству.
Науковець дійсно бачив проблеми суспільства, людини і мав власні філософські думки на рахунок цього. Ось як він інтерпретував духовність з погляду чеського президента Гавела. Після виходу Гевела на свободу з іншими, президент усвідомлював, що сидів у клітці, але коли вийшов звідти, той йому здавалося, що потрапив у самісінькі джунглі (можливо мається на увазі норми та суспільна поведінка). І він шукає вихід з цієї ситуації, який по суті один – це висока духовність.
І в його розумінні, духовність не є розвієм культури, а створений власний внутрішній світ, особистості, адже Бог є безпосереднім комунікатором через особистість. Вона стоїть на трьох основах: вірі, надії, любові. Сергій Кримський наводить приклад емігрантки Марії, яка потрапила до Франції з Росії і розуміння віри. Так от як раз там пояснюється два способи життя: перший – ходіння на твердому ґрунті (планування і розраховування чогось), другий – по воді (не планування, не передбачення, не очікування, а віра, вразі зневіри – ти тонеш). Таким чином пояснене саме розуміння віри.
Надія – здатність, можливе бачення себе самого у майбутньому як у дзеркалі. Так як апостол Павло зауважує на одному із страшних смертельних гріхів – втрата надії, оскільки вважав, що над надією є ще одна надія. Поетеса Леся Українка писала «Без надії сподіваюсь…». Третьою міцною основою є любов. У людині є власні егоїстичні інтереси, котра стрибнути вище себе самої, бо це не є недоліком, а швидше її природою, інакше ніяк. Спосіб виходу людини за межі її самої є ніщо інше як любов. Адже любов, як зауважує Сергій Кримський є завжди пошуком абсолютного центру за межами себе самої (людини).
Що власне і підкреслює філософ Володимир Соловйов: любов існує не тільки для того, щоб продовжувати рід, освячуючи його, а є насамперед способом розвитку людської особистості.
Сергій Борисович до того провів аналіз архетипу української нації. Ось як він подає розуміння архетипів: вони є наскрізними символічними структурами на етапах розвитку тої чи іншої нації, від самого початку і до наших днів. Ними прокреслюється шлях вперед. Архетипами української нації в першу чергу є кардіоцентризм, цебто філософія серця. Тобто усі персонажі та герої української історії ґрунтуються на аргументі серця.
Пантелеймон Куліш називає серце джерелом національної ідеї, премудрості Божої. І ця Премудрість має йти лише через людське серце. Дану аргументацію можна ще знайти у «Слові о полку Ігоревім». Княз Ігор демонструється тут як підготовлений до військового походу полководець з «нагостреним мужнім серцем».
Простежуючи українську літературу, духовність, менталітет, можна сказати про присутність аргументації філософії серця в них. По суті це повністю можна вважати наскрізною символічною структурою – архетипом. До такої структури можна віднести ідею софійності.
Адже для греків стала притаманна ідея мудрості, яка пов’язується з Логосом. Тоді ж як в українській ментальності, вона поєднується не просто з головою, а мудрістю самої речі. Мудрість цієї речі отримала назву – софійність.
На сьогодні Сергій Борисович Кримський вважається світилом науки, через якого пройшли виховання майбутні філософи сучасної науки. Цей науковець мав гуманітарні та філософські знання, був ерудованим в науковій галузі, і не в одній. Це високоінтелектуальна культурна особистість українського народу, яка завжди несла особисту відповідальність за існуючі процеси у світі, країні, інституті, індивідуальній долі, у якого відповідно була непідробна увага до людини, виявлення бажання допомоги, стимулювання саморозвитку суспільної особистості, підтримання у складній ситуації, саме на таку повагу та авторитет заслуговує Сергій Борисович Кримський.
Науковець Кримський – інтелектуал на розрізі ХХ та ХХІ століття. Він не міг змиритися з абсурдністю і не боявся пропуску народження нової істини, доводячи тим самим беззаперечність наукового факту. Йому не потрібні були казенні звання та мішура регалій, за якими ніколи не гонився.
Пегас
