Йосип Флавій народився в Єрусалимі в заможній священицькій родині, яка мала релігійні обов’язки та політичну владу. Він був добре освічений у єврейському законі та, як він стверджував, користувався повагою у первосвящеників, коли був підлітком. Йосип Флавій провів частину своєї юності в пустелі разом з аскетом Банном, який набув досвіду в релігійній дисципліні та спогляданні. Він повернувся до Єрусалиму та став членом фарисеїв, які були фракцією, що поєднувала релігійну відданість з політичною практичністю. Його подальше життя ґрунтувалося на фарисейському погляді на порятунок релігії під іноземним пануванням.
У 64 році нашої ери Йосип Флавій відвідав Рим з посланцем, щоб звільнити єврейських священиків з в’язниці. Місія була успішною завдяки втручанню Поппеї Сабіни, дружини імператора Нерона. Під час цієї подорожі Йосип Флавій був дуже вражений структурою та військовою могутністю Римської імперії, і це також вплинуло на його подальшу оцінку єврейського опору.
Йосип повернувся до Юдеї безпосередньо перед повстанням 66 року. Він став військовим командиром Галілеї, хоча й прагнув компромісу. Він опинився у дуже скрутному становищі, оскільки мав зупинити радикальну діяльність повстанців і водночас готуватися до боротьби з римськими легіонами. Після падіння фортеці Йотапата у 67 році н. е. Йосип опинився в полоні. Саме тоді відбувся ключовий поворот його біографії: він передрік воєначальнику Веспасіану імператорську владу. Коли пророцтво справдилося, Йосип отримав свободу, римське громадянство та родове ім’я Флавій, що символізувало його перехід під покровительство нової династії.
Після руйнування Єрусалима і Храму в 70 році Йосип Флавій оселився в Римі, де під заступництвом імператорів Веспасіана, Тита і Доміціана присвятив себе літературній діяльності. Його першою великою працею стала «Історія єврейської війни», у якій детально описано події повстання та римську воєнну машину.
Наймасштабнішим твором стали «Юдейські старожитності» — спроба викласти історію єврейського народу від біблійних часів до I століття н. е. в зрозумілій для елліністичного читача формі. У цьому творі Йосип прагнув представити юдаїзм як раціональну, давню й морально вивершену традицію.
Окреме місце посідає трактат «Проти Апіона», у якому він полемізує з антиюдейськими авторами та захищає культурну й етичну цінність юдейської релігії. Автобіографічний твір «Життя» доповнює історичні праці, водночас демонструючи прагнення автора виправдати власну поведінку під час війни.
Йосип Флавій залишається суперечливою постаттю. Для багатьох сучасників він був символом зради, проте для історії — незамінним свідком епохи. Його твори, попри упередженість і риторичні перебільшення, зберегли величезний масив відомостей, без яких реконструкція історії юдаїзму I століття була б неможливою.
Ігор Гудзенко
