Восени у 1772 році війська Фердінанда Габсбурга під командуванням генерала Адеаса Гадіка захопили Галичину. Зрозуміло, що Галичина була визволена австрійцями не від поляків, а російських військ. Габсбурги не могли спокійно дивитися як російські війська окупують українські та галицькі воєводства, які входять до Речі Посполитої, а тому і почали наступ з Підкарпаття, перейшовши річку Дунаєць, розташовуючи війська для неможливості імперським військам вільно просуватися по Карпатам.
Звичайно ж планувалося одне, але вийшло по-іншому, так як імператриця Катерина ІІ так просто не бажала віддавати Галичину. Австрійці пересіклися з російськими військами, котрі не дуже хотіли залишати землі Галичини. Оцінюючи цю ситуацію, прусський король Фрідріх ІІ, щоб не втратити Галичичину йде на поступки імператриці і в якості цього пропонує як компенсацію велику частину Сілезії, завойованої в Австрії.
Між фельдмаршалом Естергазі в якості певного порозуміння відбулася зустріч з командиром імператорських військ генералом Каменським. Каменський не міг дозволити увійти австрійцям, оскільки має наказ фельдмаршала Румянцева, котрий вів війну з Туреччиною. Нехтуючи забороною, Естергазі умудряється з двома гусарськими ескадронами потрапити в Львів, на заваді стоїть сильна залога солдат імператриці Катерини ІІ. Вони пропускають тільки самого командирами з його особистою охороною чисельністю вісім чоловік.
29 червня сюди підходить військо Габсбургів, проте і їм не вдається подолати на шляху цей бар’єр. Австрійцям так і довелося стояти до середини осені, розбивши табір між Кульпарками та Скнилівком і чекати, доки звідси вийдуть війська російської імператриці. 25 липня сюди ж прибуває генерал австрійських військ Андреас Гадік. Був пропущений з почесним військом, знову ж таки у невеликий кількості осіб, прибулу частину війська змушений був залишити. Військо розбило табір в Кульпарковому.
При досягненні домовленостей 24 серпня 1722 року, фельдмаршал військ імператриці Катерини ІІ віддає наказ аби генерал Каменський у цей же момент вивів війська зі Львова. Інформація про це поступила до фельдмаршала Естергазі 3 вересня 1722 року. Усі війська повинні були залишити Львів до 6 вересня, але через затримку це відбулося 15 вересня як тільки останні загони генерала Сіркова залишили місто.
Після того 16 вересні його межі залишило п’ятдесят осіб із війська Польської корони. Австрійським військам міщани із шляхтою не чинили опору. Гості спокійно сприймалися населенням, їм відводилися приватні помешкання для відпочинку. Палац колишнього латинського архієпископа був зайнятий військами генерала Гадіка.
5 серпня 1722 року між Пруссією, Російською імперією, Габсбургами в місті Петербург підписаний трактат щодо розподілу земель коронного польського королівства. Габсбурги отримали кордон від Заманщини, через річку Віслу, Замостя, Грубешів, Західний Буг аж до річки Дністер. В утворене габсбургами королівство Галичичини та Володимирії увійшли Освєнцімське і Заторське князівство з українськими етнічними землями (мається на увазі Галичина), невелика частина від воєводств Кракова та Сандомира (південна частина Речі Посполитої).
У жовтні 1722 року палац Любомирських став місцем проживання уповноваженого цісарського комісара, губернатора Галичини графа Йоганна Баптиста, котрий прибув сюди ще 29 вересня. 4 жовтня 1722 році на Латинській кафедрі відбулася інавгурація з проголошенням влади Габсбургів.
В тім довго із цим не могла змиритися сама міська влада, оскільки присягала на вірність польському королю Станіславу. 10 січня 1773 року граф Йоганн Баптист вимагав аби її присяга Марії Терезії була складена. Зрештою міська влада Львова погоджується і складає присягу Габсбургам.
Після смерті граф був змінений Герніхом Ауершперґом, Ауершперґ- Бріґідо, Бріґідо-Секелі, Секелі- Ґайзруком, Ґайзрук- Урмені, Урмені – графом Генріхом Йозефом Йоганнесом фон Беллеґарде, Беллеґарде- Міхаелем фон Клінмайром, Клінмайр — Петером Ґессом, Петер Ґесс – бароном Францом Серафом фон Гауером.
У 1821 році відбувся перехід губернаторів з Ринку на Губернаторські Вали. Історія підтверджує факти, що часи правління короля Речі Посполитої, фаворита Катерини ІІ Станіслава Поянтковського населення не відчувало державного розквіту як при соціально-економічному і політичному житті в період правління Габсбургів на Галичині.
У першому випадку до недбальства державою Поянтковським призводило його оточення і безпосередній вплив зі сторони російської імператриці на її керівництва, що не могло не відобразитися на утисках населення. А при Габсбургах населення відчуло захист інтересів та прав і турботу австрійського імператора. При ньому не існувало подібних речей, оскільки усе досить чітко контролювалося австрійським урядом.
Династія Габсбургів зробила більше ніж сам Станіслав Поянтковський і його прибічники, що руйнували соціально-економічний устрій держави, натомість як інші зберегли його. Мудра політика династії Габсбургів привела країну до розквіту, а не руйнації і благоустрою Галичини й Володимирії в цілому.
А це перш за все забезпечило мир і процвітання держави та суспільства, що не вдалося зробити попереднім керівникам.
Пегас
