Відсутність в економічній системі країни протягом вісімдесяти років радянської влади істинних кооперативних організацій та законодавчого підґрунтя для їхнього створення, дискредитація кооперативної ідеї в очах широких верств населення призвели до втрати законодавцями, державними службовцями та народом України розуміння природи кооперативних організацій як форми економічного самозахисту людей. У зв’язку з цим розуміння кооперативної природи кредитних спілок набуває надзвичайно важливого значення для відродження віри людей у можливість покращення життя шляхом взаємодопомоги через кооперативи.Ситуація, що склалась в Україні, не є унікальною. Через подібні негаразди пройшло більшість народів світу. І вихід із такої ситуації був знайдений багато років тому. Вихід цей — самодопомога населення шляхом взаємодопомоги на кооперативних засадах. Але, на жаль, більшість українських людей мало знайомі із кооперативною ідеєю економічної та соціальної самодопомоги.Проголошення Україною незалежності дозволило представникам української діаспори США та Канади організувати місію по відродженню в Україні кооперативних організацій взаємодопомоги громадян у фінансовій сфері — кредитних спілок. Однак, широко розповсюджена на цей час у більшості країн світу ідея взаємодопомоги та самозахисту населення в умовах ринку в Україні була повністю забутою широкими верствами населення та маловідомою науковцям, політикам та державним службовцям. Низький рівень кооперативних знань суспільства, дискредитація кооперативної ідеї псевдокооперативами в період «перебудови», недосконалість господарського законодавства України ускладнювали процес відродження істинних кооперативних організацій [1, c.8-9].
Оцінюючи належним чином внесок попередників у вивчення історії і теорії єврейського кооперативного руху, слід, одначе, зазначити, що значна частина аспектів цієї теми вивчена недостатньо/
У цих працях головна увага була звернена на організаційну, економічну та господарську сторони діяльності товариств, і лише у деяких зроблена спроба вивчити кредитну кооперацію як соціальне явище, із позицій кооперативних принципів , цінностей та ідеології.
Що ж є істиною у кооперативній теорії? Наука про кооперацію позбавлена такого однозначного критерію, яким володіє, наприклад, природознавство, — досліду, експерименту. Але все одно критерій істини для теорії кооперації полягає у практиці. Тільки практика ця не сьогоднішнього дня, не нинішнього року і, можливо, навіть не нинішнього десятиліття. Тривалі історичні періоди досвід різних країн і народів складають практичну лабораторію теорії кооперації.
Тому і по цей час діяльність кооперативів вивчалася винятково з економічної точки зору і зовсім не враховувалась друга, може найважливіша сторона кооперативної ідеології – це, насамперед, кооперативні принципи та цінності діяльності членів кооперативів.
Кооперативні принципи є основою становлення моральної свідомості кооператорів і моральним виправданням їхньої діяльності. Сучасні кооператори розрізняють тісно пов’язані між собою кооперативні моральні цінності (самодопомога, демократія, рівність, справедливість, солідарність) і кооперативні принципи (добровільне і відкрите членство, демократичний контроль, економічна участь членів, самоуправління, співробітництво між кооперативами, суспільна турбота).
Як співвідносяться перераховані цінності і принципи? Кооперативні цінності – це той першопочаток, що завжди був і буде основою кооперативного руху. Кооперативні принципи – керівні ідеї, за допомогою яких люди втілюють кооперативні цінності у життя. У філософії кооперації її найбільш стійкою складовою є кооперативні цінності, що надаються мотивам діяльності кооператорів гуманний толерантний характер. А кооперативні принципи відносно рухливі, вони не можуть бути „закам’янілими”, одвічними.
Адже історія кооперації розгортається як частина загальної історії людства. У своїх надрах кооперація поступово накопичує кількісні і якісні зміни. Без сумніву, вона благотворно впливає на оточуючу дійсність і сама відчуває на собі зворотний вплив зовнішнього світу і різноманітних перетворень, які в ньому відбуваються. Цим пояснюється необхідність періодичного переосмислення, перегляду, реконструкції та удосконалення кооперативних принципів. Їхня еволюція означає спосіб виживання і самооновлення кооперативної моделі шляхом її пристосування до умов суспільного середовища.
Релігія і поведінка людей. Замислімося над впливом юдаїзму на господарську діяльність. Він суперечливий, різноплановий. Подібно до всіх вчень юдаїзм повчає, що праця є земним призначенням людини, що тільки працею вона може здобути собі хліб насущний та власність. Проповідуючи рівність людей перед Богом, юдаїзм закликає до справедливого розподілу земних благ, до необхідності розділити надлишок, який дістався тобі, з бідними.
На жаль, під час відповіді на питання „жити за потребами народу чи влади” юдаїзм схилявся, як показують його дії, до останнього. Юдаїзм ніс у собі глибоке моральне почуття, але мало сприяв вихованню характеру, активного політичного ставлення до життя.
Повна гармонія суспільних та особистих устремлінь уявляється в реальному житті ілюзорною. Мова може йти у кращому випадку про спроби наблизити шляхом політичних дій загальні, групові і приватні інтереси. До того ж свобода економічного вибору, без якої немає прогресу, виключала економічну рівність. Але євреї співробітничали на правах „народу – гостя”, на правах колективного пристосування.
Колишній координатор кооперативного руху агентства США з міжнародного розвитку Джек Шиффер (1925-2001) вказував на спільне між релігійними і кооперативними принципами: „Починаючи з християнських соціалістів Європи та Північної Америки, а також індуського філософа Робіндраната Тагора в його „Кооперативних принципах”, від японця Тойохіто Кагави в його „Братських господарствах” і до енциклік Папи Римського чулися найрізноманітніші голоси, які кожен по-своєму проголошували, що Бог – на боці кооперації, та уточнювали релігійні принципи, на яких базується кооперація” [2, с. 62].
Християнські соціалісти проголошувати необхідність втілення в життя заповідей християнства на засадах соціалізму. Вони розглядали християнство як духовну основу соціалізму і пропонували будувати економічне життя майбутнього суспільства на справжніх кооперативних принципах. Вони вважали, що кооперація є новою маніфестацію покути роду людського перед Богом.
Так, британський теоретик кооперації Вільям Кінг (1786-1865) писав: „Моя мрійливість виражається в упевненості, що настане день, коли моральні принципи Христа, втілені у справжній кооперації, здійсняться у практичному житті” [2, с. 221].
Через кооперацію сподівався запровадити християнську етику в суспільне життя засновник сільських кредитних кооперативів у Німеччині Ф.Р. Райфайзен (1818-1888), який розглядав євангельські заповіді, як єдину можливу основу діяльності кредитних товариств. За його словами „без моральних сил, тобто без пізнання наших обов’язків стосовно Бога і стосовно наших ближніх, як цього вчить християнство, і без щирого прагнення виконувати ці зобов’язання зовсім неможливий розвиток кредитних товариств” [2, с. 223].
Як відзначав К.І. Храневич (співробітник Московського народного банку, автор праць про кредитну кооперацію, доктор наук, професор, у 1922 р. висланий із Радянської Росії), „… найбільш помітною фігурою у складі адміністрації товариства є ксьондз. Це явище прямо й очевидно пов’язано з енциклікою папи Лева ХІІІ, який благословив католицьке духівництво на діяльну участь у всіх видах кооперації. Само собою напрошується співставлення папської енцикліки зі знаменитим циркуляром Св. Синоду (нині, на щастя, відміненого), що не дозволяв православному духівництву брати керівну участь у закладах дрібного кредиту на тій підставі, що карфагенський помісний збір забороняє „клірикам добувати собі на прожиття зайнятими безчесними і огидними” [2, с. 224].
В. Кінг стверджував: „Де б не були засновані товариства, вони зроблять свою справу. Вони будуть розвиватися паралельно з християнським принципом і, можливо, з часом полегшать йому можливість практичного здійснення більшою мірою, ніж це мало місце досі. На початку християнства дух любові створював деякі форми кооперації, проте вони залишалися недосконалими внаслідок нестачі ділової обізнаності та трудових навичок. Тепер, коли ми зміцніли, нам потрібно лише одне – саме дух християнства, щоб забезпечити товариствам тривалу життєздатність” [2, с. 221].
Господарська етика. Що ми розуміємо тут під „господарською етикою” релігії, стане очевидним у ході подальшого викладу. Автора цікавлять не етичні теорії теологічних компендіумів, які слугують лише засобом пізнання (за деяких обставин, щоправда, важливим), а практичні імпульси до дії, що кореняться у психологічних і прагматичних релігійних зв’язках. Хоча наступний виклад і являє собою до певної міри зібрання окремих нарисів, із нього все ж таки повинно стати зрозуміло, яким складним утворенням є конкретна господарська етика та наскільки багатосторонньо вона обумовлена.
Господарська етика не є простою „функцією” форм господарської організації, так само, як вона не може сама однозначно їх створювати. Але в юдаїзмі господарська етика була релігійно детермінована. Абсолютно очевидно, що вона значною мірою володіла суто автономною закономірністю, заснованою на релігійному ставленні людини до світу. Немає сумніву, що важливим детермінантом господарської етики була релігійна обумовленість життєвої поведінки. Вона, у свою чергу, також відчувала в даних географічних, політичних, соціальних, національних умовах великий вплив економічних і політичних моментів. Спроба показати цю залежність в усіх її деталях завела б нескінченно далеко від визначеної теми. Тому у даній праці мова може йти лише про спробу виокремити спрямовуючи елементи життєвої поведінки таких соціальних верств, які справили найбільший вплив на практичну етику відповідної релігії і специфіки, тобто рис, що відрізняють її від інших релігій і разом з тим суттєвих для господарської етики. Такий вплив повинен справляти не обов’язково один прошарок. До того ж у процесі історичного розвитку визначальні у цьому розумінні прошарки можуть змінювати один одного. І ніколи подібний вплив не являє собою виняткову прерогативу окремого прошарку. Проте для кожної даної релігії можна у більшості виділити прошарки, життєва поведінка яких була, в усякому разі за перевагами, визначальною.
Юдаїзм став після вавілонської неволі релігією „народу парія”. На чолі його в середині ХVІІІ століття виявилися інтелектуали, котрі отримали своєрідну літературно-ритуалістичну підготовку, представники пролетароїдної, раціоналістичної бюргерської інтелігенції.
Думка автора аж ніяк не зводиться до того, що своєрідність релігії є простою функцією соціального становища того прошарку, який виступає в якості її характерного носія, немовби його „ідеологією” чи „відображення” його матеріальних і духовних інтересів. Навпаки, навряд чи можливе більше нерозуміння точки зору, що проводиться у даному дослідженні, ніж подібне тлумачення. Як не глибоко в окремих випадках економічно і політично обумовлений вплив на релігійну етику, її основні риси мають перш за все релігійні витоки. Навіть якщо вони нерідко у наступному поколінні радикально перетворюються, оскільки виявляється необхідність привести їх у відповідність до потреб общини, то приводяться вони, як правило, у відповідність перш за все з її релігійними потребами.
Лише вторинне значення, що правда дуже часто суттєве, а часом і вирішальне, можуть мати інтереси, пов’язані з іншими сферами. Хоча для кожної релігії зміна соціально визначальних прошарків зазвичай дуже важлива, разом з тим немає сумніву, що тип релігії, котрий колись склався, дуже впливає на життєву поведінку різнорідних прошарків.
Юдаїзм – це не тільки релігія, не тільки вчення про філософію, моральність, етику. Перш за все – це закон, що регламентує всі без винятку сторони життя як індивіда, так і суспільства. Окрім порядку молитви, вивчення Тори, дотримання суботи і свят, виховання дітей, майнових і трудових відносин, закон цей визначає спосіб поведінки єврея у таких сферах як харчування, гігієна, одяг, подружні стосунки та інше.
Основа закону – 613 заповідей, які Всевишній дав Мойсею на горі Сінай і які записані у П’ятикнижжі Мойсеєвому (Хумаші). Заповіді ці поділяються на дві категорії: 248 заповідей, що приписують, і 365, що забороняють. Однак у П’ятикнижжі про заповіді говориться лише у загальному вигляді, і цих знань у більшості випадків недостатньо для виконання заповідей у різних складних мінливих життєвих ситуаціях. Тому на горі Сінай Всевишній дав Мойсею не тільки Письмову Тору (Тора шебіхтав), тобто ту частину Вчення, яку було наказано записати або самому Мойсею, або пророкам наступних поколінь, але й Усну Тору (Тора шебеальпе). В Усній Торі, до якої належать Мішна, Талмуд, а також безліч коментарів і тлумачень, заповіді описані детально, з усіма вказівками, необхідними для їхнього практичного виконання.
Розглянемо поняття «Товариство» в контексті юдаїзму, опираючись на Талмуд.
Товариство – договір, згідно з яким декілька осіб взаємно зобов’язуються брати участь своїми особистими або майновими коштами у спільному веденні справи, і спрямований на одержання прибутку.
Типи товариств. У Талмуді розглядаються три типи товариств. Перший, так званий „iskа”, являє собою більш або менш замасковану форму лихварства або оборутку, що дає, хоча і в меншій мірі, той самий економічний ефект, що і віддання грошей під відсотки. У прибутковому підприємстві, де одна особа бере участь капіталом, а інша – особистою працею, прибутки і збитки розподіляються у тих чи інших пропорціях між товаришами. Під час визначення цих пропорцій необхідно дотримуватися певних правил, щоб не порушити релігійного наказу про не стягнення надлишку (Б. Мец., 68б-70а). Другий тип товариства – це звичайний, коли всі контрагенти беруть участь як майновими, так і особистими засобами. Його Талмуд зазвичай описував виразом : „двоє, які складають в один гаманець”.
Ширше за змістом третій тип товариства – товариство спадкоємців („брати — товариші”). Цей тип товариства являє собою продовження сімейних зв’язків на основі майнових відносин після смерті глави сім’ї. Як за життя батька всі члени сім’ї вносили свої доходи до складу загальносімейного майна і з нього задовольняли свої потреби, так і діти могли продовжувати подібну господарську спільність після смерті батька (патріархальна сім’я). До складу загальносімейного майна надходили лише ті доходи, які отримувались від цього майна, і такі заробітки, які окремі члени сім’ї отримували саме у якості таких, завдяки їхньому зв’язку із сім’єю. Так само і витрати на утримання членів сім’ї товариство робило лише у звичайних нормальних розмірах. Так, лікування від хвороби, що виникала випадково, відносилося на рахунок товариства; якщо ж хтось захворів через власну провину (Талмуд вбачав необережність лише у випадку застуди), то він повинен був лікувати себе за власний рахунок. Їжу й утримання кожний одержував лише разом з іншими. Якщо хтось із учасників товариства від’їжджав, то йому видавалась на утримання не така сума, яка в дійсності потрібна для цієї мети, а лише стільки, скільки сім’я зберігає у витратах на випадок від’їзду одного члена. Цей тип товариства можливий лише за патріархального устрою життя. Талмудичні норми вже мають на увазі послаблення сімейних устоїв і перехід до індивідуальних начал. Пізніші юристи вважають навіть можливим визнати можливим товариство, яке складається із членів сім’ї, за своє суттю цілком схожим з іншими типами товариств. Пізніше цей тип товариства зник. Найважливішу роль весь час відігравав другий тип товариства.
Укладання угоди. Питання про формальні способи, за допомогою яких угода товариства може отримати юридичну силу, залишене Талмудом без особливого розгляду. Але для середньовічної практики вирішення цього питання складало великі труднощі. Виходячи із загальних принципів про укладання юридичних угод, дійшли висновку, що для здійснення угоди товариству необхідно, щоб в основу угоди були покладені майнові права і щоб ці права були набуті товаришами у якості спільної власності одним зі встановлених для того способів. Отже, якщо товариші дають для загальної справи готівку, необхідно гроші всіх товаришів скласти в один гаманець, і потім кожен товариш повинен шляхом підняття набути право на весь гаманець (право, звичайно, лише на частку, як члена товариства). В інших випадках, згідно з характеру майна, достатньо „киньяна”. Отже, набувається право на майно; право ж на особисту працю товаришів, яка у нашій угоді відіграє неабияку роль, на думку Маймоніда, не може набуватись особливим юридичним актом, тому що неможливо ні відчужувати, ні купувати річ, що ще не існує; право на те, щоб товариш виконував ті чи інші дії у майбутньому, визнається саме річчю, що ще не існує. Але якщо угода товариства включає в себе, поряд з правами на особисту працю, і права на майно, то після законного набуття останніх угода вважається здійсненою, і особисті обов’язки визначаються як щось побічне, додаткове до майнової угоди. Для заснування ж такого товариства, в якому немає ніяких майнових прав, а члени зобов’язуються лише працювати разом, надавати свої заробітки у розпорядження товариства як цілого, не існує ніяких юридичних способів. Так вирішує це питання Майномід; інші середньовічні юристи поступаються і визнають можливим товариство безмайнове (суто трудове), задовольняючись для його заснування лише словесною домовленістю.
Розподіл прибутків і збитків встановлюється, перш за все добровільною угодою товаришів. Якщо з цього питання угода не відбулася і якщо при цьому товариші вклали у справу нерівні частки спільного капіталу, то можливий розподіл прибутків пропорційно до вкладів, або ж розподіл між усіма товаришами, незалежно від величини вкладу. Це спірне у сучасній науці питання було контроверзним й у Талмуді.
Перевагу одержало, одначе, вирішення питання у другому розумінні; одні гадають, що в успіху справи дрібна частка така ж важлива, як і велика, інші вважають, що товариш, котрий має менший капітал, може часом устигнути більше, оскільки він може робити великі обороти, або ж внаслідок зайвої затрати праці отримати більш високий відсоток прибутку. Звідси видно, що Талмуд надавав праці більш важливу роль у торгівлі, ніж капіталу.
Обов’язки товаришів. Товариші повинні виконувати ті дії, котрі потрібні для успіху спільної справи. Збитки, спричинені порушенням угоди чи звичаю, повинні бути відшкодовані; але якщо порушення дало прибуток, то він розподіляється між товаришами на загальних підставах. Щодо відповідальності за збитки, спричинені недбалістю, застосовуються загальні талмудичні принципи: 1) хто отримує за свою працю плату, відповідає навіть за легку недбалість; 2) якщо дві особи взаємно зобов’язані одна одній, то відповідальність відпадає.
Припинення угоди. Товариство припиняється: 1) після закінчення терміну; 2) після втрати майна 3) після смерті бодай одного з товаришів; 4) після досягнення мети справи. Безстрокове товариство припиняється на вимогу одного з товаришів. Якщо певний товар продається лише у певний сезон, то товариство, хоча і безстрокове, припиняється не раніше настання цього сезону. В інших випадках для припинення товариства потрібна згода всіх товаришів. Якщо існує законна підстава для припинення товариства, то розподіл майна проводиться всупереч волі товариства, і навіть за їхньої відсутності, але для підтвердження правильності розподілу запрошуються три сторонні особи, які мають відомості про ціни на майно, що підлягає розподілу.
Присяга товаришів. Якщо один із товаришів заявляє перед судом, що він не впевнений у повній чесності і сумлінності когось із товаришів і у правильності наданого ним звіту, то на підставі такої передбачуваної вимоги суд наказує підозрюваному підтвердити присягою правильність своїх ділових розрахунків. Така своєрідна присяга без будь-якого позову пояснюється тим, що в товаристві зазвичай неможливо встановити наявність несумлінності, а тим більше розмір неправильно присвоєного товаришем. (Шульганъ га-Арухъ, Хошенъ га Мишпатъ).
Ідея кооперації не є якимось новим винайденим поняттям, яке потрібно захищати саме через його новизну. Вона – дуже давнього походження. Але в той же час, якщо існуючі у нас й існуючий у світі кооперативний рух – це реальність, то кооперативна ідеологія досі слабо розроблена і пропагується.
Створити кооперативне товариство – це вже перемога. Але вона не несе із собою ніякої користі, якщо всі, хто вступив до організації, не прониклися справжнім кооперативним духом і якщо вони не мають чіткого уявлення про те, що таке кооперація і до чого вона прагне. Тому кооперативний рух не може розвиватися без ідейної основи. Відмінність кооперативу від інших видів економічних організацій і полягає в тому, що його господарська діяльність підпорядкована етичним ідеалам. Без цього немає сенсу шукати бодай якісь відмінні ознаки кооперативного руху. Ідеалом кооперації є не боротьба за існування і не боротьба класів, а єднання заради життя. Ідеальний світ, про який мріє кооперативний рух і за який борються на всіх континентах, є не що інше, як продукт філософських поглядів, виведених із загальних явищ та спостережень результатів постійної практики.
„… Я бачу в кооперації матеріальну і духовну основу. По-моєму, вона покликана поєднувати в собі прагматизм та чималу долю ідеалізму” [2, с. 231].
„Гроші можуть стати і нещастям, прокляттям. Не втілюючи духовного, вони, як і багатство, за своєю природою непостійні, мінливі, можуть викликати лише клопіт. Скільки б у вас не було грошей, ви ніколи не впевнені в тому, що цього достатньо або що ви не втратите їх тим чи іншим способом.
А от коли ви розпоряджаєтесь грошима правильно й усвідомлюєте, чому вони вам дісталися, ці гроші стають благословенням. Якщо ви використовуєте своє багатство з благодійною метою, що розрахована на майбутнє покоління, і не витрачаєте його на задоволення миттєвих забаганок, ваші гроші стають вічними” [5, с. 96].
„Мудреці Талмуду визначили розмір обов’язкової Цдаки в одну десяту. Така сума повинна відділятися на благодійність від кожного вперше набутого капіталу і від основного доходу з основного капіталу. Таким способом кожного єврея спонукають розглядати себе як адміністратора благодійного фонду – великого або малого – відданого під його опіку і присвяченого Богу, тому він повинен радіти кожній можливості спрямовувати на добрі цілі ці засоби, які вже не належать йому, але довірені йому для достойного витрачання” [6. с. 108].
У Біблії можна налічити понад 700 прямих згадок про гроші та сотні дотичних. Саме грошам присвячено приблизно дві третіх усіх притч, розказаних Ісусом. Він прирівнює вміння правильно управляти фінансовими благами до вміння керувати духовними.
„Хто вірний в найменшому, — і в великому вірний; і хто несправедливий в найменшому, — і в великому несправедливий. Отож, коли в несправедливім багатстві ви не були вірні, — хто вам правдиве довірить?” (Лк. 16:10-11).
„… Занадто довго християни робили вигляд, що в них не існує проблем у фінансовій сфері. Насправді ж фінанси – це одне з найзапекліших „полів битви” віруючих людей та диявола. Ми завжди будемо об’єктом його нападів та спокус. А вистояти зможемо лише виявляючи покору Слову Божому, визначаючи Господню силу та прагнучи отримати благословення. Але як же отримати Боже благословення, не знаючи Його плану? Це неможливо. Тому давайте зосередимо свою увагу на тому, щоб спробувати зрозуміти Божі принципи ставлення до грошей.
Пам’ятайте, що ми розглядатимемо Божі принципи, а не закони. Бог не намагається залякати чи покарати тих, хто їх порушує. Однак такі люди страждають від наслідків своїх вчинків і не отримують Його благословень у сфері фінансів. Більшість нагород, обіцяних у писанні, належать тим, хто дотримується Божих принципів. Але щоб отримати їх, необхідно зрозуміти та наслідувати Божий план” [7, с. 3-4].
Це християнський погляд на гроші. Підкреслимо, що ставлення до грошей розглядається як „Божі принципи”, а не як „Закони” в юдаїзмі.
У дусі ідеалів християнської солідарності, виражених в енцикліці „Редут новарут” (1881 р.) папи Лева ХІІІ, були створені численні кооперативні товариства. В цьому посланні, зокрема, обґрунтовувалася доцільність створювати католичні асоціації (кооперативи) для того, щоб робітники могли набути певної власності та утворити фонди взаємодопомоги для бідняків. На думку папи, це повинно було пом’якшити класову ворожнечу.
Але енцикліка папи Лева ХІІІ народилася не на пустому місці. В цей самий час в Італії великим авторитетом і популярністю в різних верствах італійського суспільства користувався Луїджі Луццатті (1841-1927), організатор у країні перших ощадно-позичкових кооперативів, „народних банків”. Цікаво те, що отримавши традиційну єврейську освіту, вивчивши економіку на інші соціальні науки в Падуанському університеті, він ще в 1863 р. створив у Венеції товариство взаємодопомоги гондольєрів, за що був вигнаний австрійською владою з міста через звинувачення у підбурюванні. З 1864 р. професор італійських університетів. Обстоюючи ідею кооперації, бачачи її у різних формах, а також у соціальному законодавстві, шлях до вирішення основних соціальних проблем епохи. Розвиваючи цю програму в численних книгах і статтях, Луццатті немало сприяв і її практичному здійсненню, тим більше, що з 1917 року і до кінця життя він був депутатом італійського парламенту, а з 1869 р. – генеральним директором Міністерства промисловості, сільського господарства і торгівлі. З 1891 по 1906 рр. тричі був на посту міністра фінансів Італії. Мабуть, можна сміливо стверджувати, що папа Лев ХІІІ і його кардинали була знайомі як з теоретичними працями Л.Луццатті, так і з результатами його практичної діяльності.
Реалізація конкретних матеріальних інтересів шляхом колективного господарювання та управління і загальнолюдські морально-етичні норми виявилися двома основними джерелами матеріального та духовного начал кооперативного руху, який у процесі свого розвитку відібрав з арсеналу гуманістичних ідей і норм наступні: самодопомога; взаємодопомога; свобода; демократія; справедливість; чесність; соціальна відповідальність; соціальна турбота; універсальність; інтернаціоналізм.
Кооперативні цінності є фундаментом кооперативного способу життя кооператорів. Там, де ці цінності визначають суспільно-господарську діяльність, поведінку керівників і членів, спостерігається стійке зростання кооперативних організацій та їхньої широкої популярності серед народу.
Єврейське ж населення, всі умови життя якого будувались на принципах колективної відповідальності, вихованої на традиції благодійності та взаємодопомоги, а також Законів (в тому числі і моральних) сприяли тому, що в їхньому середовищі ідеологія кредитної кооперації знайшла найбільший відгук, якщо взагалі філософія юдаїзму не була першопричною появи кооперативної ідеології.
Який ми можемо зробити висновок? Тільки „Кредитні споживачі спілки сьогодні – практично єдиний фінансовий інститут, що вирішує проблему недорогого і доступного кредиту для споживачів та осіб, які займаються підприємницькою діяльністю без утворення юридичної особи…, через некомерційний характер забезпечують пайовикам найбільш вигідні умови ощадно-позичкових послуг…, допомагають громадянам відносно безболісно пристосуватися до ринкової економіки, знижуючи ймовірність соціальних конфліктів…, надають відсутні підтримку місцевим адміністраціям у здійсненні соціальних програм, сприяють зняттю соціальної напруги”.
„У матеріалах МОП (Міжнародної Організації Праці) „Кооперація і глобалізація” (автор Ю. Шветтманн) особливо підкреслено: „Істинні, автономні, добре керовані, економічно спроможні кооперативи можуть багато зробити для боротьби з бідністю, соціальною незахищеністю, а також для утвердження соціальної справедливості, таким чином вносячи свій вклад не тільки у створення гідної роботи, але й у збереженні миру” .
Аналіз історичного досвіду виникнення і діяльності кооперативних асоціацій показує, що у своєму розвитку це явище зазвичай проходить три основні стадії: зародження, розвиток і функціонування. По-перше, створення передумов руху. Якщо рух створюється спонтанно, знизу, то найбільш активні особистості самостійно встановлюють між собою контакти, кристалізують свої спільні погляди про необхідність формування кооперативного руху. Якщо ж рух створюється зверху (як у нашому випадку), то в цьому разі передумови майбутнього руху створюються шляхом пропаганди та рекрутування прихильників.
По-друге, стадія артикуляції прагнень, тобто вироблення ідейних і організаційних основ руху. На цій стадії індивідуальні прагнення набувають форми первинного об’єднання, коли майбутні керівники руху здатні виразно сформулювати свою мету, та за допомогою агітації залучити до цієї діяльності можливих прихильників та учасників.
І на третій стадії, яка є розвиненою економічно-суспільною діяльністю, кооперативний рух концентрує зусилля на проведенні своєї програми у життя.
При цьому ми бачимо такі проблеми:
- Недостатнє розуміння державними органами та широкими верствами населення кооперативної природи кредитних спілок як неприбуткових громадсько-фінансових організацій та втрата народом України не тільки кооперативного духу та кооперативної ідеї, але й елементарної кооперативної освіченості.
- Недовіра людей, пов’язана з гірким досвідом мільйонів громадян України, які втратили свої заощадження в державних, а потім і в приватних фінансових установах. Щоб вирішити ці питання і не дискредитувати їх, необхідно дотримуватися послідовності і виваженості в своїх діях.
- Казенний спосіб життя, що укорінився за період радянської влади в житті населення, котрий увібрав філософію колишнього містечкового професійного старцювання з його орієнтацією на повне опікування багатого благодійника.
- Стан і перспективи економічного розвитку України не дає підстав сподіватися, що незабаром будуть вирішені державою питання задоволення потреб громадян України, а економічна політика України ще довго не буде відповідати світовим стандартам.
В умовах, коли держава не має можливості забезпечити для більшості громадян належного рівня життя і соціального захисту, органи державної влади просто зобов’язані показати народові України можливий вихід із скрутного становища і створити сприятливі умови для організації різних форм кооперативної самодопомоги населення України. Паралельно із стимулюванням та підтримкою підприємництва держава має створити умови для ефективного кооперативного самозахисту населення від недобросовісних підприємців-посередників. Формування приватного (підприємницького) сектора в економіці має супроводжуватися створенням ефективного кооперативного сектора. На це не потрібні великі кошти із бюджету. Потрібне лише щире, безкорисливе бажання «державних мужів» допомогти простому народові.
Кооперативний рух неможливий без постійного підвищення освітнього рівня його учасників, бо ідеологія кооперації, її принципи і цінності природним чином випливають з юдейської традиції. Тому через кооперативну ідеологію легко буде відкрити в людях їхні кращі риси щодо питань національної самосвідомості, а теорію кооперативного руху вивчати і впроваджувати на
Біблійних принципах і цінностях .
Література
- Гончаренко В.В. Кредитні спілки як фінансові кооперативи. – Київ: Наукова думка, 1997.
- Вахитов К.И. Кооперация. Теория, история, практика. – М.: Дашков и К0, 2004.
- Хафец Хаим. Краткая книга заповедей. – Иерусалим: Лев Самеах, 2000.
- Раби Шломо Ганцфид. Кицур Шульхан Арух. – Москва: КЕРОР, 1999.
- Тайны еврейских мудрецов: Ребе Менахем-Мендл Шнеерсон, „К жизни, полной смысла”. / Под общ. ред. В. Кацмана. – К.: CN-Столичные новости, 2003.
- Тайны еврейских мудрецов: Рав Гирш „Комментарий к Торе. Книга Дварим”. / Под общ. ред. В. Кацмана. – К.: CN-Столичные новости, 2003.
- Баркет Л. Як розпоряджатися своїми грошима. Планування фінансів відповідно до біблійних принципів. – Рівне: Обітниця миру, 2002.
Д-р Анатолій Мучник
