Витоки конгрегаціоналізму пов’язані з діяльністю англійських сепаратистів, які виступали не за реформу Англіканської церкви, а за повний розрив із нею. Серед ранніх ідейних натхненників руху традиційно називають Роберта Брауна, хоча самі принципи конгрегаціонального устрою виникали незалежно в різних громадах. За правління Єлизавети I прихильники цих поглядів зазнавали переслідувань, а деякі з них, зокрема Джон Грінвуд і Генрі Барроу, були страчені.
Значна частина англійських конгрегаціоналістів емігрувала до Нідерландів, а згодом до Північної Америки. У 1620 році частина цієї громади прибула до Нового Світу на кораблі «Мейфлауер», заклавши основи релігійного життя колонії Плімут. Саме в Новій Англії конгрегаціоналізм набув найбільшого впливу, ставши духовною та соціальною моделлю для формування місцевих громад.
У самій Англії рух досяг піку впливу в період Громадянських воєн XVII століття та правління Олівера Кромвеля. Після реставрації монархії конгрегаціоналісти зазнали нової хвилі репресій, особливо після Акту про єдність 1662 року. Попри це, вони зберегли інтелектуальну й культурну активність, зробивши значний внесок у розвиток освіти, літератури та богослов’я.
У XIX–XX століттях конгрегаціоналізм активно поширювався за межами Британії та США, особливо через місіонерську діяльність. Водночас він став учасником численних церковних об’єднань, зокрема в утворенні Об’єднаної реформатської церкви у Великій Британії та Об’єднаної Церкви Христа у США. Хоча як самостійна конфесія він поступово втрачав чисельність, його ідеї суттєво вплинули на сучасне розуміння релігійної свободи та церковного самоврядування.
Іван Гудзенко
