Джерела філософії Е. М. Чорана/СьоранаЖиття і мислення – це два нерозривних процеси, що супроводжують нас під час фрагментарної та надламаної історії. Ми можемо приймати якусь ідеологію, приєднуватися до чогось великого і плекати надії, що полишимо свій слід в історії на сторінках шкільних підручників чи у спеціальному дослідженні якогось інтелектуала. Комусь це вдається, а комусь ні. Перебуваючи у дусі свого часу, наповнюючись ним, історична людина творить помилки, які стають безцінними здобутками для майбутнього. Така ж історія і у героя цієї книги.
Еміль Мішель Чоран (Сьоран) – румунський філософ-мораліст та мислитель-скептик, який досі є однією із найзагадковіших постатей в історії європейської культури і філософії ХХ століття. Він був сином румунського священика із невеличкого села в Карпатах, закінчив філософський факультет Бухарестського університету. Його вплив на розвиток філософії майже непомітний, навіть той, що відбувся, залишається сумнівним і дуже двозначним. У творчості Чорана озлоблена маргінальність поєднувалася із неймовірним цинізмом, а ефемерна епатажність і нонконформізм зуміли зробити мислителя знаменитим, просунувши його значно далі від популярних у 1940-1980-х роках напрямів філософії.Нав’язлива самоізоляція та апелювання до гностичної та буддійської традиції розмістили філософію Чорана в авангарді, а своєрідна консервація, навіть старомодність румунського філософа, викинула його за лаштунки історичної, і багато в чому сумнівної, драми людського мислення. Він опинився наприкінці самої п’єси, на сторінках книги, яку читач вже поспішав згортати. Чоран не став головним героєм філософської драми, він радше взяв на себе роль спостерігача в самому тексті – прихованого героя. Цей герой полишає всі літературні прийоми і метафори, живучи у власному порожньому світі без письма, а на його присутність натякають лише фрагменти і клаптики тексту, записані на берегах. Прихований герой у драмі під назвою “Історія філософії” вибудовує власний світ і опановує декілька різних технік передачі своїх думок і прихованих послань – короткі есеї та афоризми. Утім, його тексти – це всього лиш маски, що створювали відчуття відчуженості та огиди до змісту, що намагався передати Чоран. Його письмо було радше штучною мовою, несправжністю і відчуженістю людини, яка намагалася віднайти свої істини у тексті, де всі навколо шукають втрачені істини…
Чоран належав до того “румунського” інтелектуального кола, яке впродовж другої половини ХХ століття дало Європі визначні імена: М. Еліаде та Й. Йонеско, К. Нойку і М. Вулканеску, також М. Себастьян і П. Целян – усі вони народилися і зростали на території “Великої Румунії”. Слава в Румунії до Чорана прийшла ще за часів юності, коли він видав свою першу книгу “На вершинах відчаю” (1934). Його філософська спадщина переповнена похмурим скепсисом, яким він привертав до себе увагу цілком різних інтелектуалів Румунії в період з 1932 до 1940 року та Франції з 1949 року, коли вийшла збірка есеїв “Трактат про розпад” французькою мовою. Політичне минуле, що приховував Чоран, змусило його відмовитися від самого себе, викинути румунський паспорт і змиритися із неприйняттям. Він так і не став громадянином Франції. Після невдалих спроб знайти своє місце на службі дипломата фашистської Румунії він вирішує вести життя вічного студента. Саме з цього моменту Чоран перетворюється в Сьорана. Навчаючись в Німеччині, а потім живучи у Франції, румунський філософ не пройнявся ні філософією Гайдеґґера, ні екзистенціалізмом Сартра. Він цілковито перебував у “філософії життя” власного бачення, переповненої гностичним песимізмом, античним скептицизмом і буддійськими трактуваннями людської свідомості. Найближче у своїх поглядах румунський філософ наблизився до Людвіга Клагеса, лекції котрого він слухав перебуваючи на грантовій програмі в нациській Німеччині. Саме там він пройнявся диктатурою Гітлера, яким деякий час захоплювався.
“Заочним вчителем” для Чорана став один із його найближчих друзів – Мірча Еліаде, лідер цілого молодого покоління румунських інтелектуалів. Він познайомив Чорана із філософією буддизму, тантричною доктриною, вченням гностиків та ведичними текстами. Саме лекції Еліаде про східну релігійність та філософію врізалися в Чоранову творчість на все життя. Пасажі про буддизм і гностицизм будуть перекочовувати з одного есе в інше, від афоризму до афоризму в кожній книзі Е. Чорана/Сьорана. Іншим вчителем для Чорана став Беньямін Фондане, також румун, який проживав у Парижі. Після цієї зустрічі молодий інтелектуал із Румунії остаточно пориває зі своїм політичним минулим, змінює своє негативне ставлення до євреїв та політики і за власним бажанням витісняє себе в соціальний маргінес – стає апатридом. Недовге знайомство двох румунських емігрантів у 1941 році повністю реформувало погляди Чорана. Напевно, саме з цього знайомства він остаточно перетворюється у Сьорана. Фондане відкриває для свого нового друга творчість Ларошфуко і маловідому французьку літературу, що тривожитиме Сьорана до останнього афоризму.
7 березня 1944 року за доносом сусіда Фондане і його сестру було відправлено в концтабір Освенцим, де вони і загинули. Це була одна із найбільших трагедій у житті Сьорана. Після цієї події тексти румунського філософа стають більш песимістичними та переповненими приреченістю людини в історії. Починаючи із 1949 року, Сьоран стає публічною фігурою, його постійно запрошують до розмови. Він завжди відповідає відмовами на запрошення і відмовляється від будь-яких премій та почестей, обираючи життя відлюдника, світського аскета, вічного студента. Другою найбільшою трагедією для Сьорана стає те, що він вже не може бути студентом у свої 40 років.
Важко сказати, що саме в письмі Сьорана зачудовувало його сучасників. Можливо, його літературний геній, або особлива меланхолійність румунського народу. До українського читача Чоран/Сьоран приходить лише зараз. Захоплення його афоризмами свідчить не так про відкриття нового філософа, а швидше про його близькість та актуальність для нас. Він стає популярним під час студентських бунтів у Франції 60-70-х років ХХ століття. Саме тоді література, що рухалась усупереч конформізму, починає розглядатися з нової точки зору. У Німеччині Сьоран стає знаменитим після перекладу його книги “Трактат про розлад”, що здійснив “поет із Буковини” П. Целян. Симптоматичний текст-спогад румунського філософа про П. Целяна залишив значний слід у студіях, які займаються вивченням спадщини цього поета. Цим двом інтелектуалам вдалося порозумітися через схожість у характері та поглядах на літературу. Вони були вихідцями із “Великої Румунії”, яку обоє втратили, і кожен намагався віднайти для себе своє місце серед власного розпачу.
Творчість Сьорана заново відкрила негативізм Сходу, гностичну містику і проблему дуалізму, скептицизм Піррона і філософію кінізму; негативну антропологію та маловідомих французьких митців; “страх перед історією”, який він розділяв зі своїм другом М. Еліаде – “падіння в історію” і “випадіння із часу”. Саме через нескінченність Сьоранових тем, які він розкриває у своїх есе, афоризмах і записних книгах, писати про цього мислителя можна тільки під певним кутом зору, оскільки спроби охопити все загалом будуть марними від самого початку.
Утім, якщо Сьоранові думки незліченні, то його основні світоглядні принципи є цілком наочними: їх можна розгледіти та відчути. Як справжній філософ, він готовий створювати проміжні стани і повставати в дуже давніх іпостасях забутих інтелектуальних систем, що колись підкорили Схід, хоч і на незначний термін. Таких проміжних станів і тем у творчості Сьорана є декілька, бо тільки в розмаїтті тем можна простежити Інакшість його філософії від тогочасних актуальних для румунської філософії екзистенціалізму чи постмодернізму. Саме завдяки цій інакшості Чоран стає таким, яким його знає світ. Він перетворюється в Сьорана, про якого дуже обережно дізнається лише прихований читач. Замаскований герой книг румунського філософа виразно поціновує своє вміння бути непомітним і забутим, він не згоден знімати свою маску. Цей персонаж не може дозволити собі відкритість та щирість: він не актор, він нічого не демонструє, але вміло створює скандали у свідомості читача; він радше непомітний і непередбачуваний, мораліст.
Тем у Сьорановій творчості можна розгледіти багато, однак будемо акцентувати увагу на “темній” релігії гностиків, буддизмі і античному скептицизмі – це три основні джерела, що надихали румунського мислителя. Гностицизм, буддизм, скептицизм та деякі ведичні мотиви щільно вплетені у творчість Сьорана, вони відображають його особисті думки щодо дуалістичної природи світу, злого деміурга, ілюзорності людського тіла і буття, відмову від тілесності, що активно проповідувалося у ведичній філософії, скептиками і катарами. “Страх перед історією” і “випадіння із часу” належить не лише Чорану, але й Еліаде, їхня концепція про людину, що знаходилася поза історією, викликала негативне сприйняття. Хоча погляди Чорана, які сформувалися спільно із поглядами Еліаде, пішли власним шляхом і втілилися в оригінальній концепції; “падіння людини” передбачає розгляд людини в історії та релігії, тісно переплітається із попередніми двома темами.
Рецепція гностицизму і буддизму у творчості Е. Чорана/Сьорана
Найлогічніше помістити Сьорана до традиції “філософії життя” або своєрідного негативного екзистенціалізму, який був притаманний норвежцю П. В. Запффе та послідовникам традиції Шопенгауера і Ніцше. Хоча Сьоран не проявляв інтересу до жодного із філософів, які належали до цих традицій і були його сучасниками. Лише у 30-х роках Чоран звертається до спадщини Клагеса і до його оригінального підходу розуміння людської особистості через графологію та характерологію. Сьоран же не зараховував себе до жодної традиції. Він навіть не покликався на своїх сучасників, єдиний мислитель, чиї ідеї зустрічаються у творчості Чорана/Сьорана – це Еліаде. Їхня дружба була плідною і глибокою, тривала до смерті Еліаде в 1986 році. Про свого друга Сьоран залишить оригінальне есе, що розкриватиме цінність спогаду в його філософії. Навіть через десятиліття Еліаде залишиться “лідером молодого покоління” румунських інтелектуалів, до якого належав Чоран.
Румунський мислитель надає перевагу буддійським трактатам, вченню гностиків, творчості античних скептиків і кініків: Піррона і Секста Емпірика, Діогена. Така комбінація дала змогу виголошувати крайній песимізм і скептицизм, що доводив людську думку до самого краю її можливостей: заперечувати самого себе, своє тіло і своє буття, тим самим створивши простір для нового початку. Джерело цих ідей знаходиться у гностицизмі, що невдовзі перекочує в каббалу – цимцум, де йдеться про самостиснення Бога для створення нового простору, аби міг виникнути наш світ – простір без Бога. Інколи погляди Сьорана збігатимуться із думками Гайдеґґера, які він висловив у своїй праці “Європейський нігілізм”, особливо щодо аксіології. Цінності людини – це лише вигідні умови гри, яку ми приймаємо як нав’язливу реальність, що нас оточує.
Опираючись на погляди буддійської школи Мадхьяміка, Сьоран виділяє два типи істини. Перший тип –“абсолютна істина” (парамарта) – здобутки звільнених (зниклих) душ і сфери діяльності. Другий тип –“затуманена істина” (самвріті) – помилкова істина про цей світ. Для підтвердження своєї думки Сьоран наводить приклад гностичної легенди про ангелів, що не підтримали ні воїнство Михаїла, ні воїнство Люцифера, а були відправлені на землю. Знаючи істину, вони забули про ті події які пережили під час свого існування у вигляді ангелів, а тому зробити вибір їм значно складніше.
Страх перед історією і випадіння із часу: переосмислення історії
Безцільне блукання лабіринтами серед уламків цивілізації, тіла, що розкладаються, скелети в музеях, древні фоліанти, які вже нікому непотрібні – такі постапокаліптичні пейзажі можна віднайти, читаючи есеї Сьорана. Його маршрут завжди був протилежним руху всієї філософії, яку творили його сучасники. Образ людини, яка зачинилася у своїй кімнаті серед великого міста, стає типовим для Сьорана. Уже наш сучасник, румунський емігрант, що проживає в Парижі – Матей Вішнек, написав п’єсу про Сьорана “Масандра із краєвидом на смерть”. Масандра набуває особливого значення для Сьорана і перетворюється в ідеальний простір, що дає змогу зафіксувати і зберегти всі безсонні ночі, усі страждання нового гностика ХХ століття. Стале помешкання є формою затримки – обманним маневром, завдяки якому Сьоран відмовляється брати участь в історії. Однією із найцікавіших концепцій Сьорана є “випадіння із часу”. Той, хто випадає із часу, потрапляє в особливий простір, туди, де щось осмислити вже абсолютно неможливо, туди, де закінчується історія, і все повторюється знову і знову. Для Сьорана постмодерн – це втілення безкінечної деградації, стан людської історії, у якому ніщо не має сенсу, окрім безумства – світ, у якому все вже давно пояснено. Людська істота вперше опинилася сама перед собою лише в епоху постмодерну, але коли це сталось і людина усвідомила цю тотожність, вона зникла/випала із часу.
Блукання літературного та філософського відлюдника переповнене мікроскопічними сюжетами його есеїв. Людина прагне повернутися до того стану свого буття, де все ідеально впорядковане, і не потребує жодних зусиль для того, щоб продовжувати своє існування. На думку Сьорана, так зароджується ідея утопії, яка має свою механіку: перетворення соціальної структури натовпу на ідеальний механізм для того, щоб зупинити час та історію. Ці маленькі есеї створюють ілюзію “магічної енциклопедії” історичних подій у думках Сьорана, перетворюють його наратив на особливий світопорядок речей, рамками яких є їхня особлива доля. Навіть у черепа, що зберігається у музеї антропології є свій шлях, який може впливати на життя людини магічним чином. Страх перед історією виправдовується розпадом людського тіла на молекули, які потім зароджують нове життя.
“Падіння людини”: негативна антропологія
Людина досягає найнижчої межі, кінцевої ситуації деградації, що викликає неможливість рухатися далі вниз. Більше немає надії на те, що в кінці падіння виникне ще одна прірва. Принцип “падіння”притаманний абсолютно всім людям, він закладений у нас із самого початку історії. В авраамістиних традиціях історія починається із того моменту, коли відбувається гріхопадіння першої людини. Саме падіннявизначає сутність людини: наскільки глибоко ми можемо впасти у прірву нашого буття, тим ми і є насправді. Максима філософської думки Сьорана: “Людина – істота занепадаюча”. Давні легенди, історії значно частіше описують падіння людини, ніж її вознесіння, це властиво лише тим, хто має частину божественного світла. Тут також можна вловити відголоски гностичних легенд: до істинного світла здатні піднятися лише ті душі, що змогли розпізнати в собі божественне світло, випадкові іскри, що були розкиданні у Всесвіті під час формування Космосу. Усі, хто не зміг розпізнати це світло, приречені на падіння та забуття. Звісно, падіння людини у християнській перспективі можна розглядати як особистий вибір людини. Сьорана взагалі складно вписати у християнську традицію, бо він розуміє падіння людини в архаїчній перспективі. Людина – це лише тління вогнища, що згасає; надлам у людині трапився від самого початку її історії.
Падіння було б неможливим без мімікрії людини свого першообразу, який розпочав нашу історію. Таке налаштування свідомості Сьоран зводить до інфантильної відкритості та очікування несподіваного. Археологія думок збирає уламки нашої історії і водночас перетворює їх у наратив, що оповідає нам про події далекого минулого. Це клопітка робота – творити свою систему поглядів, розповідати все, що встигла побачити людина під час свого падіння. Ці ідеї починають жити своїм життя, доля речей стає незалежною від долі людини, пов’язаної з ними. Кожна окрема річ стає енциклопедією історії падіння людини, фіксацією людського страждання і точкою того, що наш час приречений на завершення. Для Сьорана світ є завершеним і впорядкованим. Просто зараз він перебуває у стані розпаду – у кожному його предметі. Проте його ставлення до речей та розпаду не обмежується лише історією про падіння людини. Його інспірує проміжний стан переходу розпаду органічної матерії і той момент, коли цей розпад дає, формує нове життя на рівні хаосу ще не впорядкованих молекул, які містять у собі потенцію до творіння. Саме в цьому полягає природа злого деміурга, прихована в падінні людини.
…
Філософія Сьорана – це філософія останніх фрагментів людського буття, філософія останньої межі. Саме це в ній і формує “Інакшість”, робить її актуальною у складних умовах сучасного розвитку історії філософії. На відміну від спадщини багатьох інших філософів, значно оптимістичніших – це філософія нашої епохи. Людина випала із вічності в історію, а з історії – у позачасові рамки. Думки Сьорана не дають нам готових відповідей на те, що нам робити і як далі рухатися, вони лише запрошують нас до роздумів. Це приклад того, як можна віднайти в собі сили навіть у найтемніших закутках людської природи; нові точки опори для того, щоб перевернути природу. Сьоран підтвердив свою філософію власним життям. Після виїзду з Румунії він до самої смерті залишався апатридом – особою без громадянства, вічним подорожнім та аскетом, який не мав постійної роботи та уставлених соціальних меж. Саме в умовах нинішнього часу філософія Сьорана набуває своєї нової актуальності. Процеси, що відбулися під час життя румунського інтелектуала, докорінно змінили пейзаж політичної Європи, а також відбулося переформатування інтелектуальної традиції, відкрилися кордони і почали утворюватися нові союзи; відбувалися болісні процеси над мислителями, що прийняли у свій час праву ідеологію. Сьоран обирає очищення своєї сутності шляхом страждання, зануренням самого себе в агонію. Він намагався перетворитися лише в споглядача історії, до якої належав, і розповісти Нову історію людини, що опинилася за межею часу, у рамках позачасового буття.
Віталій Щепанський
Читайте також : Гностицизм Чорана
Джерело: Forgotten-Knowledge
