Походження та формування руху
Поштовхом до появи хариджитів стали події громадянської війни після вбивства третього халіфа Усмана. Його наступник, Алі ібн Абу Таліб, зіткнувся з опором Муавії, намісника Сирії, який прагнув помститися за Усмана. Кульмінацією протистояння стала битва при Сіффіні у 657 році, що завершилася без переможця.
Група воїнів, які виступили проти компромісу, заявила, що «суд належить лише Богові» (Коран 6:57), і що суперечить коранічній заповіді «боріться з тими, хто повстає» (Коран 49:9). Вони відокремилися під проводом Абдаллаха ібн Вахба і зібралися в селищі Харура, звідки й походить назва «хариджити» — «ті, що вийшли». Після поразки більшість цієї групи об’єдналася поблизу Нахравана, де у 658 році зазнала нищівної поразки від військ Алі. Проте сам рух вижив і поширився, перетворившись на силу, яка кидала виклик як Алі, так і Муавії.
Політична та релігійна активність
Хариджити не визнавали прав на халіфат ані у родини Алі, ані у курайшитів загалом. Вони вважали, що правитель мусульман може бути обраний будь-ким із громади, навіть рабом, якщо він відповідав критеріям релігійної побожності та моральної чистоти. Водночас правителя дозволялося усунути з посади у разі тяжкого гріха. Ця ідея руйнувала усталені уявлення про спадковість і легітимність влади в ісламі, що робило хариджитів небезпечними супротивниками для провідних політичних сил.
Протягом VII–VIII століть вони організовували численні повстання, завдаючи серйозних проблем як халіфатам Алі та Муавії, так і Омейядам. Саме хариджит убив Алі у 661 році. Пізніше їхні виступи продовжувалися під час правління Омейядів і Аббасидів, особливо у період нестабільності після смерті Язіда І у 683 році. Лише тривалі кампанії намісника Іраку аль-Хаджджаджа змогли тимчасово придушити їхню активність.
Віра та релігійна практика
Хариджити відомі суворим пуританізмом і фанатичною відданістю власному тлумаченню Корану. Вони вважали будь-якого мусульманина, який скоїв тяжкий гріх, відступником, що заслуговує на смерть. Розкіш, музика, ігри, а також позашлюбні стосунки без згоди дружини суворо заборонялися. Вони відкидали доктрину виправдання однією лише вірою, наголошуючи на необхідності праведних вчинків.
Такі переконання призводили до замкненості руху. Шлюби з мусульманами, які не поділяли хариджитських поглядів, не заохочувалися, а іноді навіть заборонялися. Їхня жорстка релігійна дисципліна відштовхувала значну частину мусульманської громади, але водночас приваблювала тих, хто був незадоволений корупцією або слабкістю офіційної влади.
Усередині хариджитського руху виникло кілька течій. Найрадикальнішими були азраки з Басри, які проголошували смертний вирок усім грішникам та їхнім родинам, фактично закликаючи до повного відокремлення від решти мусульманської умми.
Водночас поміркованішою течією стали ібадити. Вони не поділяли крайнощів азраків, зберігаючи більш стриманий підхід. Ібадизм існує донині — його послідовники складають більшість населення Оману, мають значні громади в Північній Африці та на островах Занзібар. Сьогодні у світі налічується понад 2,5 мільйона ібадитів.
Іван Гудзенко
