Засновник та основи вчення
Ахмад ібн Ханбал, видатний богослов і юрист Багдада, сформував школу, яка протистояла надмірним спекуляціям у праві та теології. Він наполягав на безумовному прийнятті хадисів як головного джерела закону, вважаючи, що навіть найслабший хадис має перевагу над раціональними міркуваннями (раї) чи аналогічними висновками (кія). На його думку, будь-яка спроба скасувати хадис або суперечити ранній мусульманській практиці підривала чистоту віровчення.
Розвиток у Середньовіччі
У XI–XIII століттях ханбалітська школа набула впливу в Іраку. Серед її послідовників були видатні філософи, юристи й навіть державні діячі при Аббасидському халіфаті. Водночас у Сирії розвинулася традиціоналістська гілка ханбалізму, зосереджена в Дамаску. Вона набула популярності після монгольського вторгнення в XIII столітті та відзначалася більшою консервативністю у догматичних питаннях.
Ібн Таймія та його спадщина
Найвпливовішою постаттю пізнього ханбалізму став сирійський вчений Ібн Таймія (1263–1328). Він поєднав іракську інтелектуальну традицію з левантійським консерватизмом, створивши синтез, що визначив подальший розвиток школи. Його ідеї надихнули реформаторів XVIII століття, зокрема прихильників ваххабізму в Центральній Аравії, а згодом стали основою для салафійського руху в Сирії та Єгипті у XIX–XX століттях.
Ханбалізм у новітній історії
У XX столітті ханбалітська школа отримала найширше поширення в Саудівській Аравії, де вона стала офіційною правовою традицією. Відтоді ханбалізм має ключовий вплив на релігійне та правове життя королівства, зокрема у сфері шкільної освіти, судочинства та державної ідеології.
Ханбалітська школа відрізняється від інших сунітських мазхабів своєю максималістською прив’язаністю до текстів хадисів і прагненням уникати раціоналістичних тлумачень. Її вплив простежується як у класичному середньовічному ісламі, так і в сучасних ісламських рухах, що відстоюють ідею повернення до «чистих джерел» віри.
Іван Гудзенко
