У XVI–XVII століттях казахські ханства переживали складний і суперечливий період своєї історії. Попри спроби окремих правителів об’єднати розрізнені володіння, ці державні утворення не стали єдиним політичним організмом. Території сучасного Казахстану були лише частково охоплені владою казахських ханів — значні їх ділянки контролювали Могулістан, Узбецьке ханство, Ногайська орда, а з XVII століття — й ойратські племена торгутів і дербетів. Державні кордони змінювалися залежно від успіхів чи поразок у збройних конфліктах.
Після смерті хана Касима, що намагався об’єднати ханства, феодальні чвари лише посилилися. Як писав Мухаммед Хайдар, «між султанами казахськими почалися чвари». Його син Мамаш був убитий під час міжусобної боротьби. Владу успадкував Тагир (1523–1533), відомий своєю жорстокістю та запальністю. Його правління супроводжувалося невдалими війнами з Могулістаном, Ногайською ордою та Ташкентом, які завершилися поразками.
Соціальна напруга в ханстві посилилася. За свідченням Рузбехана, багато казахських громад залишали свої землі, виявляючи протест проти феодального гніту. Це засвідчує загострення класової боротьби й демографічний спад. Коли Тагир втратив підтримку народу, він звернувся за допомогою до ташкентського правителя Султан-Мухаммеда, але згодом зрадив його й почав готувати напад. У відповідь Султан-Мухаммед першим розпочав військові дії. Битва під Туркестаном завершилася поразкою Тагира й втратою частини його володінь.
Після Тагира ханом став Буйдаш (1533–1534), але міжусобиці продовжувалися. Кочові феодали боролися за землі для кочовищ і контроль над містами уздовж Сирдар’ї. У той же період згадуються інші хани: Ахмед у західних регіонах і Тугум — у Семиріччі. Весь цей час казахські правителі змагалися за вплив на регіони, тісно пов’язані з економікою й культурою осілих народів Середньої Азії.
Особливого значення набула хвиля переселення кочівників з Дешт-і-Кипчаку до осілих районів Середньої Азії. Ці переселенці — переважно тюрки — мали доволі розвинене землеробство, що сприяло взаємовигідним обмінам із місцевим населенням. Осілі землероби потребували продуктів тваринництва, а кочовики — зерна та ремісничих виробів. Незважаючи на конфлікти, зберігалися економічні й культурні зв’язки між етнічно спорідненими народами.
Особливу роль у цих зв’язках відігравали міста на Сирдар’ї, зокрема Сигнак — торговий центр, куди надходили вироби з Мавераннахра, Ашгара та продукти скотарства з Дешт-і-Кипчаку. За «Михман-наме-і-Бухара», Сирдар’я «протікає серед тюркестанських міст, які, як високі дерева на березі Дар’ї, тягнуться до неба». Подібні свідчення стосуються й міст Сайрам і Яси (Туркестан), що були ключовими центрами обміну.
Таким чином, XVI–XVII ст. стали періодом боротьби казахських ханств за політичну стабільність, економічне виживання й культурне взаємопроникнення з сусідніми народами. Попри внутрішні конфлікти, саме в цей час формувалися ті соціально-економічні зв’язки, які в подальшому стали основою для майбутньої інтеграції степових і осілих регіонів Центральної Азії.
Іван Гудзенко
