Після смерті брата Карломана Карл Великий зосередив у своїх руках управління обширною територією, що вимагало ефективної адміністративної системи. Водночас виявилася гостра нестача освічених кадрів. Значна частина духовенства не володіла базовою латинською грамотністю, що унеможливлювало належне тлумачення Святого Письма, ведення документації та пастирську діяльність. Оскільки в каролінгську епоху церква і держава сприймалися як єдиний організм, освітня реформа стала ключовою умовою політичної стабільності.
Карл Великий усвідомлював освіту як інструмент творення християнського суспільного порядку, який мислився у категоріях Civitas Dei — «Міста Божого». Саме тому він ініціював масштабну програму шкільних і книжкових реформ, спрямовану на підвищення рівня знань серед кліру та придворної еліти. Освіта набула статусу державної справи, а класична спадщина античності розглядалася як необхідна основа для розуміння християнського вчення.
Хоча Каролінгське Відродження не було масовим рухом і поширювалося переважно «згори донизу», його значення полягало у створенні стабільної інтелектуальної інфраструктури. Саме в цей період було закладено основи освітньої традиції, яка згодом визначила розвиток середньовічної європейської культури.
Іван Гудзенко
