У спробі зміцнити позиції, Тахмасп II звернувся по допомогу до Російської імперії. За Петербурзьким трактатом 1723 року він поступився Росії стратегічно важливими регіонами: Дербентом, Баку, Гіляном, Мазандараном і Астрабадом. Росія зі свого боку зобов’язалася надати військову підтримку, проте фактично обіцяна допомога шахові так і не була надана. Тим часом у 1724 році Туреччина визнала чинність угоди між Іраном і Росією, а Росія у відповідь погодилася на турецький контроль над Вірменією, Південним Азербайджаном і Курдистаном.
У 1725 році турки, незважаючи на опір місцевого населення, захопили важливі іранські міста — Казвін, Ардебіль, Хамадан та інші. Ситуація в країні загострилася ще більше через внутрішню боротьбу афганських феодалів. У тому ж році до влади прийшов Ашраф, небіж відомого діяча Мир-Вейса. Проголошений шахом Ірану, Ашраф намагався зміцнити свою владу, залучивши частину іранської знаті та пожвавивши торгівлю й господарство.
Проте вже у 1726 році Ашраф розпочав військові дії проти Османської імперії. Незважаючи на окремі перемоги, ситуація виявилася несприятливою, і в 1727 році він був змушений укласти мирний договір, визнавши поразку в конфлікті.
Цей період став одним із найскладніших в історії Ірану XVIII століття. Втрата територій, зовнішня агресія та внутрішні чвари послабили країну, проте водночас створили передумови для наступних реформ і політичного оновлення.
Історія Ірану під владою афганських завойовників — це приклад того, як політична нестабільність може стати рушієм як занепаду, так і відродження держави.
Іван Гудзенко
