На початку XVIII століття Іран опинився в епіцентрі глибокої політичної кризи, що відкрила шлях зовнішнім загарбникам. У 1722 році було повалено шаха Султана-Хусейна, і на престол намагався зійти його син Тахмасп II. Вимушений тікати до прикаспійських регіонів, Тахмасп був визнаний легітимним правителем лише частиною населення. Його правління одразу опинилося під загрозою через агресію Османської імперії, яка у 1723 році вторглася до Грузії та зайняла Тбілісі.
У спробі зміцнити позиції, Тахмасп II звернувся по допомогу до Російської імперії. За Петербурзьким трактатом 1723 року він поступився Росії стратегічно важливими регіонами: Дербентом, Баку, Гіляном, Мазандараном і Астрабадом. Росія зі свого боку зобов’язалася надати військову підтримку, проте фактично обіцяна допомога шахові так і не була надана. Тим часом у 1724 році Туреччина визнала чинність угоди між Іраном і Росією, а Росія у відповідь погодилася на турецький контроль над Вірменією, Південним Азербайджаном і Курдистаном.
У 1725 році турки, незважаючи на опір місцевого населення, захопили важливі іранські міста — Казвін, Ардебіль, Хамадан та інші. Ситуація в країні загострилася ще більше через внутрішню боротьбу афганських феодалів. У тому ж році до влади прийшов Ашраф, небіж відомого діяча Мир-Вейса. Проголошений шахом Ірану, Ашраф намагався зміцнити свою владу, залучивши частину іранської знаті та пожвавивши торгівлю й господарство.
Проте вже у 1726 році Ашраф розпочав військові дії проти Османської імперії. Незважаючи на окремі перемоги, ситуація виявилася несприятливою, і в 1727 році він був змушений укласти мирний договір, визнавши поразку в конфлікті.
Цей період став одним із найскладніших в історії Ірану XVIII століття. Втрата територій, зовнішня агресія та внутрішні чвари послабили країну, проте водночас створили передумови для наступних реформ і політичного оновлення.
Історія Ірану під владою афганських завойовників — це приклад того, як політична нестабільність може стати рушієм як занепаду, так і відродження держави.
Іван Гудзенко
