Походження і засновник руху
Засновником секти став ієромонах Іннокентій, у миру Іван Левізор (1875–1917) — колишній послушник кількох монастирів, уродженець бессарабського села Косоуци. Його духовний шлях починався в Добрському монастирі, звідки його було вигнано за негідну поведінку. Згодом Левізор знову прийняв чернечий постриг у Митрофаніївському монастирі Петербурга, де потрапив під вплив нетрадиційних релігійних кіл, зокрема секти іоаннітів. Існують свідчення, що майбутній «пророк» мав певні контакти з Григорієм Распутіним — впливовою постаттю при царському дворі, відомою своїм містицизмом.
У 1908 році Іннокентій повернувся на Батьківщину й оселився в новоствореному Балтському Феодосіївському Покровському монастирі, де був висвячений у сан ієромонаха. Саме там, у стінах монастиря, розпочалася історія секти, яка згодом охопила тисячі послідовників.
Формування культу та поширення
Поштовхом до формування секти стала церемонія перенесення мощей місцевого святого Феодосія Балтського у травні 1908 року. Іннокентій скористався релігійним піднесенням, інсценувавши «чудесні зцілення» серед паломників. Його виступи швидко перетворилися на екстатичні дійства з елементами масового трансу. Свідки описували сцени, коли під час проповідей люди кричали, падали на підлогу, бичували себе до крові, сприймаючи це як очищення від гріхів.
Уже невдовзі вчення Іннокентія почало набувати апокаліптичного характеру. Проповідник проголошував себе посланцем Святого Духа й закликав готуватися до Страшного суду. Слухачів він переконував зректися земних прив’язаностей: родини, власності, освіти, навіть медичної допомоги. Фізичні страждання, на його думку, були шляхом до спасіння.
Ідеї Іннокентія швидко поширилися селами Поділля та Бессарабії. Слухи про «нового пророка», що зцілює хворих і спілкується з Христом, привертали до Балти натовпи віруючих. Секта розросталася, а її вчення набувало дедалі радикальніших форм.
Ідеологія та соціальні практики
Учення іннокентіївців ґрунтувалося на переконанні у близькому кінці світу та необхідності духовного очищення. Засновник і його послідовники проголошували, що лише ті, хто зречеться земного життя й піде за «новим Іноком», зможуть здобути спасіння.
Прихильникам заборонялося вступати в шлюб, навчатися, користуватися благами цивілізації — театром, радіо, школою. Секта створювала власну замкнену спільноту, де підкорення «пророкові» було абсолютним.
Особливе місце в ідеології займали уявлення про страждання як форму святості. За повідомленнями дослідників, в окремих підземних келіях секти існували так звані «кімнати смерті», де фанатично налаштовані віряни вдавалися до самоумертвлення.
Крах і викриття
До 1909 року поведінка Іннокентія почала викликати підозри навіть у церковної влади. Його монастир став осередком гучних скандалів, розбрату та розпусти. Синод Російської православної церкви створив комісію для розслідування діяльності «пророка». За її результатами Іннокентія перевели під нагляд до Подільського монастиря, а згодом заслали до Муромського монастиря в Олонцькій губернії.
Попри це, секта не зникла. У 1913 році прихильники Іннокентія звільнили його з монастиря та заснували підземний комплекс під назвою «Новий Єрусалим» біля села Липецького — гігантський лабіринт келій, у яких оселилися сотні послушників. Умови життя там були нелюдськими: вогкість, голод, антисанітарія, хвороби косили людей десятками.
У 1917 році під час однієї з п’яних сварок Іннокентій загинув від руки власного послідовника. Смерть пророка обросла легендами: серед віруючих поширили чутку, що він «вознісся на небо».
Доля іннокентіївців у радянський період
Попри смерть засновника, секта вижила. У перші десятиліття радянської влади її спільноти залишалися активними в Молдавії та на півдні України. У 1952 році радянські спецслужби розцінили іннокентіївців як «соціально небезпечний елемент» і депортували сотні сімей разом з іншими релігійними групами.
Лише у 1965 році Указом Президії Верховної Ради СРСР було скасовано адміністративні обмеження, накладені на послідовників цієї секти. Проте їхня діяльність продовжувала залишатися під контролем держави.
Сучасний стан
Сьогодні іннокентіївці все ще існують як невеликі релігійні громади. Найактивніше вони діють у селі Куйбишеве, неподалік міста Подільська (колишнього Котовська), а також у деяких районах Молдови та Румунії. Двічі на рік, 19 січня (на Водохреще) та 2 серпня (на Іллі), їхні послідовники збираються на місці колишнього монастиря «Новий Єрусалим» — у своєрідному «Новому раю», що став символом віри і страждання для цієї громади.
Попри усі заборони й переслідування, іннокентіївці залишили помітний слід в історії релігійної культури України. Вони є прикладом того, як харизматичний лідер здатен створити замкнену духовну систему, засновану на фанатичній вірі, апокаліптичних очікуваннях і відмові від світу.
Іван Гудзенко
