Імітація як форма поведінки
У природному середовищі тварини, зокрема молоді ссавці, активно копіюють рухи та дії старших представників свого виду. Це може стосуватися як елементарних життєвих навичок, так і поведінкових патернів, які підкріплюють соціальні зв’язки. У людей імітація має ще ширший спектр проявів: від мимовільних реакцій, наприклад позіхання у відповідь на позіхання інших, до свідомого запозичення ідей, звичок і соціальних моделей.
У дитячому віці імітація виступає однією з головних форм пізнання навколишнього світу. Вже у другій половині першого року життя немовля починає наслідувати виразні рухи обличчя і тіла дорослих — піднімання рук, усмішку, артикуляційні спроби. На другому році з’являється здатність копіювати емоційні реакції інших людей на предмети та події. Надалі дитина стикається з розмаїттям моделей, які формуються культурним середовищем: від фізичної постави і мови до моральних ідеалів, соціальних табу й упереджень. Спосіб, у який дитина засвоює ці моделі, значною мірою визначається винагородою чи покаранням, що регулюють соціальний розвиток.
Імітація і соціокультурний контекст
Імітація не завжди має однакові психологічні механізми. Подібність у діях чи думках різних людей не обов’язково означає, що вони зумовлені тим самим мотивом. Поведінкові реакції часто формуються під впливом різних факторів: конкретних ситуацій, індивідуальних потягів, досвіду адаптації. Це робить імітацію багатовимірним явищем, яке важко звести лише до механічного наслідування.
Психологічні теорії імітації
У ранній психології імітацію часто вважали вродженим інстинктом або ж спадковою схильністю. Згодом дослідники почали розглядати її як форму соціального навчання, де вирішальне значення мають не біологічні імпульси, а культурне та соціальне середовище.
Особливу роль у розвитку цієї концепції відіграв американський психолог канадського походження Альберт Бандура. У своїй теорії соціального навчання він довів, що значна частина людської поведінки формується через спостереження і наслідування. Експерименти Бандури показали, що люди схильні переймати дії інших, якщо бачать, що ті отримують винагороду або позитивне підкріплення. Цей підхід пояснює, як культурні й соціальні норми відтворюються і закріплюються у суспільстві.
Дослідники виділяють кілька рівнів імітації. Перший — це наслідування, засноване на умовних рефлексах, коли дія відтворюється майже автоматично. Другий рівень пов’язаний зі спробами і помилками, що поступово призводять до освоєння певної поведінки. Найвищий рівень включає усвідомлене використання мислення та когнітивних процесів, коли імітація стає інструментом свідомого навчання.
Іван Гудзенко
