Після завершення війни Франція намагалася відновити контроль над колонією, що призвело до затяжного конфлікту — Першої індокитайської війни (1946–1954). Попри значну військову та фінансову підтримку з боку Сполучені Штати, французькі сили поступово втрачали ініціативу. Кульмінацією стала Битва при Дьєнб’єнфу, яка завершилася нищівною поразкою Франції у травні 1954 року. Саме ця подія фактично поклала край французькому колоніальному пануванню в регіоні.
Женевські угоди та поділ країни
Поразка Франції змусила міжнародну спільноту шукати політичне вирішення конфлікту. У липні 1954 року було укладено Женевські угоди, які визначили новий геополітичний порядок у В’єтнамі. Згідно з домовленостями, країна тимчасово поділялася по 17-й паралелі, що стала демаркаційною лінією між двома політичними режимами.
На північ від цієї лінії утворилася Демократична Республіка В’єтнам зі столицею в Ханой. Вона перебувала під контролем комуністичної партії на чолі з Хо Ши Міном і спиралася на підтримку соціалістичного блоку. Південніше сформувалася держава В’єтнам зі столицею в Сайгон, яка номінально залишалася під владою імператора Бао Дай.
Важливо підкреслити, що цей поділ розглядався як тимчасовий. Угоди передбачали проведення загальнонаціональних виборів у 1956 році, які мали визначити майбутнє об’єднаної країни. Також було створено демілітаризовану зону (ДМЗ), що передбачала відведення військ з обох сторін і переселення цивільного населення.
Становлення Південного В’єтнаму та роль США
Попри формальну тимчасовість поділу, вже у 1954–1955 роках стало очевидно, що В’єтнам рухається до тривалого розколу. У контексті холодної війни Сполучені Штати розглядали регіон як ключову арену стримування комунізму. Президент Дуайт Д. Ейзенхауер ініціював масштабну програму допомоги Південному В’єтнаму, яка включала військову, економічну та політичну підтримку.
Важливу роль у цьому процесі відіграв Нго Дінь Дьєм — політик, якого США підтримали як альтернативу слабкому монархічному режиму. За допомогою американських радників і спецслужб, зокрема ЦРУ, він зумів зміцнити свою владу, придушити внутрішню опозицію та реформувати армію за західним зразком.
Водночас Південь залишався нестабільним. Окрім загрози з боку Північного В’єтнаму, Дьєм стикався з внутрішніми викликами: релігійними сектами, політичними угрупованнями та агентами В’єтміня, які діяли підпільно. Масове переселення близько 900 тисяч біженців із Півночі також створювало соціальне напруження, але водночас зміцнювало антикомуністичну базу режиму.
Відмова від виборів і закріплення розколу
До кінця 1955 року Нго Дінь Дьєм фактично встановив авторитарний режим у Південному В’єтнамі. Він ліквідував політичних конкурентів і відмовився від проведення загальнонаціональних виборів, передбачених Женевськими угодами. Натомість було організовано референдум лише на Півдні, після якого Дьєм проголосив себе президентом новоствореної Республіки В’єтнам.
Це рішення мало далекосяжні наслідки. Північний В’єтнам, хоча й не був готовий до негайного відновлення війни, розцінив відмову від виборів як порушення міжнародних домовленостей. Водночас СРСР і Китай не прагнули прямого втручання, що тимчасово стримувало ескалацію.
Таким чином, у середині 1950-х років сформувалися дві окремі держави з протилежними ідеологіями — комуністичний Північ і прозахідний Південь. Цей поділ став не лише наслідком деколонізації, але й відображенням глобального протистояння холодної війни. Саме він заклав фундамент для подальшої ескалації конфлікту, який згодом переріс у масштабну В’єтнамську війну.
Іван Гудзенко
