Зробимо короткий екскурс у історію питання.
Свою сталу Планк вивів, стараючись зв’язати докупи процеси розподілу енергії у спектрі електромагнітного випромінювання у короткому і довгому діапазонах хвиль. Умовою, що дала можливість це вирішити, було допущення, що енергія випромінюється не суцільним неперервним потоком, а порціями світла, названими пізніше – квантами.
Квант виявився найменшою величиною світла, яку вже не можна було зменшити, чи розділити – неподільною частинкою. Випромінювання не могло відбуватись як половина, чи одна четверта, чи восьма кванта – тільки цілим квантом. Це порушувало класичне бачення картини Світу. Вважалось беззаперечним безкінечна ділимість матерії і її хвильова природа пов’язувалась виключно з полем – неперервним і суцільним. У зв’язку з цим виниклим протиріччям, Планк сприймав свою сталу як виверт, певний математичний компроміс, який з часом можна буде усунути, що він – зі слів Нільса Бора – і старався зробити останні свої 40 років життя.
Квант вижив і виявився не вивертом, а цілком реальною величиною, яка стала основою нової картини Світу – квантової фізики.
Але ця нова реальність внесла деяке сум’яття у середовище фізиків. Виявилось, що визначити одночасно положення і швидкість мікрочастин, наприклад електрона, неможливо, як це прийнято у класичній фізиці. Якщо визначали координату, то швидкість ставала безкінечною – невизначеною; коли ж визначали швидкість, не можна було отримати координати. Це, і поєднання у одному явищі двох протилежних тенденцій – частинки і хвилі – стало причиною для довгих роздумів і спорів Нільса Бора і Гейзенберга, які привели до появи принципу невизначеності, оформленому у формулу Гейзенбергом, яка у сучасному вигляді є такою: сігма х * сігма рх більше-рівне зведеної сталої. Ліва частина, пов’язана з визначенням координат і імпульсу, не може бути меншою за зведену сталу Планка, яка є результатом ділення самої сталої на 2пі, Зведена стала Планка виявилась близькою до одиниці( 1.05* Дж·с), що саме по собі є важливим. Сама стала Планка має величину ? = 6.626 069 57(29)*10?34 Дж·с.
Саме цю формулу невизначеності, у яку входять і стала Планка і зведена і сам принцип невизначеності, ми і візьмемо для розгляду.
Але спочатку, хочу звернути вашу увагу на парадоксальну ситуацію, яка має місце у принципі невизначеності. Вона виражається у тому, що за своєю «фізичною» суттю стала Планка не є подільною величиною. Вона є найменшим квантом, як вже було сказано, і не може випромінюватись ні половиною, ні одною четвертою, але у формулі принципу невизначеності вона, через свою зведену величину, виявляється подвійною величиною.
У математиці неподільна величина може бути поділеною, але тільки на себе. Стала Планка ділиться на 2пі, у формулі зведеної, а ці 2пі відносяться до кола, до формули його довжини, L = 2пі*R і 1, яка була отримана у результаті ділення, очевидно є радіус кола, тобто стала Планка, виходить, є довжиною кола L= 6,6… яке є діаметром 2-і одиниці. Якщо виразити довжину кола через діаметр, L = пі*d, тоді поділивши сталу на пі отримаємо його діаметр, який приблизно рівний 2, d=2. Отже стала Планка є, все таки, подвійною величиною.
Якими ж є ці умовні половини неподільного кванта? Якщо стала має дві половини, то вони одинакові, чи різні за змістом?
У квантовому світі для таких запитань існують вагомі причини. Звична для математики рівність А*В = В*А там не виконуються. У мікросвіті А*В не рівне В*А, то чому б у колі радіусом дві одиниці цим одиницям, яким відповідають півкола, не бути різними, тобто А – як півколо – не рівне іншому півколу А.
Стала це 6,6… а 3,3… – її дві половини, однакові за величиною, але можуть бути не одинакові за змістом, бо ліва частина формули невизначеності виділяє саме одну половину сталої Планка, а не всю її як цілу. У такому разі вона повинна включати у себе якусь умову, що пов’язана з 1(R=1) однієї з половин.
З точки зору такої подвійної величини може вийти певна «змінна» стала із внутрішньою динамікою себе і з критично важливою половиною. Фізика не ставить питання (у крайньому разі я ніде це не зустрічав), про не існування чогось, чи точніше до існування, якщо воно у формулі невизначеності Гейзенберга менше зведеної сталої, і тим більше не відносить це до самої сталої, у разі коли її половини виходять з положення рівноваги, тобто одна стає більшою, а інша меншою. Фізика взагалі не розглядає сталу як подвійну величину.
Враховуючи, що стала є коло подвійного діаметра з важливою половиною, то її можна зобразити таким малюнком, де вона складається з двох, але, тим не менше, є щось одне. Очевидно, ці половини пов’язані між собою і для них важливим є їх паритет.
За умови невизначеності Гейзенберга, ліва частина не може бути менше за половину зведеної сталої. Можна припустити, у такому разі, що щось, що є менше половини сталої, втрачає себе як «фізичний» об’єкт – втрачає свою об’єктність. Але стала є сама фізичним об’єктом, значить це повинно поширюватись і на неї саму. Тобто, коли важлива половина, яка є ніби самостійним елементом, стане менше іншої половини у цілому, то стала Планка перестане існувати як «фізична» величина. При зменшенні однієї половини, відповідно, має збільшитись інша половина. У результаті цього, величина має відступити у область своєї непроявленості – стан до матеріальності.
В силу такої динаміки, можна припустити, що «серцевина» може прямувати до свого мінімуму, тоді як інша частина до свого максимуму і відповідний цьому обернений процес, коли «серцевина росте» зі свого мінімуму, а протилежна частина зменшується із свого максимуму і у мить відповідного деякого паритету вся «конструкція» проявляється як стала фізична величина, що вже стає сумою двох як – одне. Якщо слідувати цим шляхом, то сталій передує якийсь нематеріальний процес, передумова матеріальності, кінцевим результатом розгортання якого і є її проявлення, при цьому фундаментальну роль грають дві величини: «серцевина» і залишок, які формуються одночасно у нерозривній єдності і тим не менше є різними за змістом і функцією і тому, коли вони при паритеті утворюють одне коло, його половини А і А не є рівнозначними по своїй суті А не рівне А.
Що проявленій квантовій основі Світу передує певне її підґрунтя, може свідчити і сама стала.
Візьмемо одиницю, як гіпотетичну, найменшу, неподільну величину і подивимось, якими є довжина кола при діаметрі його рівному цій 1; d=1. Довжина кола L = пі*d при цьому матиме традиційне значення L = пі = 3,14, якщо брати пі = 3,14, але при неподільній 1-ці це буде не 3,14, а – 3, бо не може бути ніяких десяткових знаків; одиниця є – одиниця неділима і їй для утворення замкнутості себе – кола – потрібно мінімум три цілих себе, три одиниці.
Якщо тепер взяти половину значення сталої 66,… ? яка є 33,…? маючи на увазі, що вона є довжина кола то, поділивши її на цю первинну довжину кола 3 (діаметр рівний 1), отримаємо число 11 – величина радіуса половини сталої, а це 10 + 1; через довжину кола – 30 + 3. Результат 10 + 1 показує, що у основі, підґрунті сталої Планка лежить щось одиничне первинне – коло діаметром 1 і довжиною кола рівною 3. Сама стала кратна цій первинній величині і складається з 22-ох протовеличин.
Так як величина сталої є 66…, 33+33 ((30+3)+(30+3)), то проявлення сталої, як основи квантового світу, відбувається тільки після рубежу, що є діаметром кола 10, якого досягають дві величини, при якому величина довжини кожного кола рівна 30. На цьому рівні, якщо їх з’єднати докупи, подвійне коло буде мати діаметр рівний 20, а свою довжину 60. У такому разі все, що потрібно, це переступити поріг діаметру кола у 10, як 10 + 1. Тоді, вочевидь виконується якась певна умова і вони зливаються у щось одне – проявлений елемент, який стає рівний сумі довжин півкіл 33+33=66 і який вже, сам по собі, є проявленою конкретною одиницею матеріального.
Тому стала – два певних кола, які «злиплися» в одне – як сума двох – на певному етапі взаємодії, яким є момент рівноваги і який стає точкою її проявлення.
Числа (10); 30; 60 нам вже знайомі, це – числа притчі про сіяча Євангелій.
Таким чином виходить, що числа притчі, можливо, декларують перед основу проявлення Буття – до квантовий рубіж, і у такому значенні пов’язані з квантовою фізикою і символом інь-янь. І число 30 стає внутрішнім числом 60(згадайте менору попередньої статті).
Можна про притчу сказати, що це все довільно притягнуте, або просто співпадіння, то про інь-янь це вже буде сказати набагато складніше, бо його філософія – як у числах, так і по суті змісту – повністю відповідає сталій Планка і принципу невизначеності Гейзенберга.
Вже у попередніх статтях роз’яснювалось, що при взаємодії протилежностей максимум однієї зменшується, а іншої збільшується до рівня їх рівноваги 50/50, тобто має місце така їх динаміка: 90 – 10; 80 – 20; 70 – 30; 60 – 40; і 50 – 50. Величина мінімальної протилежності показує величину їх спільної задіяності, втянутості у взаємодію між собою, якщо з мінімальної сторони це 10%, то і з іншої максимальної сторони ці ж паритетні 10%. У результаті цього у домінуючої протилежності виникає залишок незадіяної величини. Якщо це рівень 90 – 10, то залишок є 80%.
Виникає така картина – «серцевина», що є суть задіяні величини протилежностей і – залишок, що його огортає – незадіяний максимум, тобто 80% проти 10. На рівні-плані 80 – 20, це 60 проти 20. Опускаємось нижче, 70 – 30. Тут залишок 40, «серцевина» 30. Ще нижче, 60 – 20. Тут вже 20, і 40. На даному рівні-плані перетинається рубіж рівноваги-проявлення, який повинен знаходитись між рівнями 70 – 40 і 60 –20, і який виникає при сумі величин двох елементів – як 66, де «серцевина» вже має перевагу у величині, що є 34, а залишок 32. Середнє їх значення 33. Таким чином числом проявлення, об’єктивації взаємодії елементів протилежностей є число 66, і воно має приграничні значення обох половин себе, як 33 і 33 – мить паритету.
Саме цей граничний стан і описує формула невизначеності Гейзенберга, де щось зліва не може бути менше зведеної сталої, яка є радіусом 1 кола діаметром 2, що рівнозначно половині самої сталої Планка, тобто щось не може бути менше критичних 33 – довжини півкола – однієї з величин рівноваги, відповідальної за проявлення.
Отже, аналіз сталої Планка у першій частині статті, як подвійної величини з нерівнозначними половинами одного кола, співпав з філософією символа інь-янь як у змісті, так і у числовому значенні. Думаю, це досить несподівано, що стала квантової фізики – надбання 20-го століття – виявляється виводиться з символу, якому навіть невідомо скільки тисячоліть – чи десятків тисячоліть.
Тепер, пов’язавши це з притчею про сіяча з її числами, можна сказати, що величина задіяних між собою протилежностей у інь-янь є довжини кола. Тобто при плані 90 – 10 це «серцевина» з довжиною кола 10, і залишком довжиною 80. Якщо є умова початкової одиниці, то у взаємодії повинні брати участь три елемента. Воно так і є. У творенні сталої беруть участь одна величина взаємодіючих протилежностей і дві залишку, що видно з самої послідовності, яка відображає їх взаємодію. Наприклад, перед точкою проявлення відношення між сторонами є 32 і 36; 33 і 34; 34 і 32. «Серцевина збільшується на 1, а залишок зменшується на 2. Серцевина» відповідає за конкретність, а залишок – за невизначеність, тому якщо «серцевина» менше оболонки домінує невизначеність і навпаки, коли домінує «серцевина», щось «матеріалізується».
Виходить, що основою, підґрунтям квантової картини Світу є нематеріальні елементи – взаємодія протилежних властивостей, тобто самі властивості і «творять» Буття і тому ця величина 66 належить не тільки кванту світла, а носить універсальний характер її можна назвати сталою інь-янь. Це умова проявлення результату взаємодії любих протилежностей – умова його об’єктивації – «матеріалізації».
У відповідності з вище сказаним, сама формула Гейзенберга міняє свій зміст. Тепер вона належить протилежностям-властивостям і є їх формулою перемноження-взаємодії, і це дійсно так. У ній ліва частина – координата – виражає собою властивість – нерухомість і помножена вона на імпульс, що є протилежною властивістю – рухом. Таким чином формулу можна записати як: нерухомість помножена на рух і це відноситься до всіх взаємодіючих протилежностей. На межі проявлення — «матеріалізації» — формули фізики стають формулами філософії.
Тепер можна пояснити парадоксальну і абсурдну, з точки зору класичної фізики, ситуацію невиконання рівності А*В = В*А. З позиції протилежностей це є закономірність. Добуток нерухомості на протилежне – рух не є те саме, що рух на нерухомість. У першому випадку буде отримано об’єктивацію нерухомості і область її поширення; у іншому – об’єктивацію руху і його область поширеності. Очевидно, що це не є одне і теж. Рішення у символі інь-янь, де кожна властивість виступає домінантою у своїй області. Звідси виходить, що формула Гейзенберга має бути подвійною: нерухомість помножена на рух; і рух помножений на нерухомість і обидві вони повинні біти більшими-рівними за зведену сталу 66/2пі, яка є половина довжини первинного кола. Ось такий парадокс – обидві рівні одній величині і нерівні між собою. Таким є квантовий світ.
У першій статті вже було сказано, що коло – це обмежене тло, яке саме по собі є протилежності у їх умовній роздільності, тому саме тло у вигляді кола – себе обмеженого – і проявляє себе як елемент перед квантової основи Буття речей. В основі буття лежить – тло, а коло є його символ обмеженості – проявленості.
Тому, буде цілком правомірно спробувати вирішити проблему дуалізму квантової картини Світу за допомогою філософії існування і взаємодії протилежностей, закладеної у символи древності. Проблема – яка до цього часу так і не вирішена.
І на останок, що проявилось якось саме собою.
У Євангелії від Луки 49 є висловлювання, досить своєрідне:
«…Ибо пятеро будут в доме: трое будут против двоих и двое против троих…»,
але воно є завершеним у апокрифі від Фоми:
«17. …Ибо пятеро будут в доме: трое будут против двоих и двое против троих. …и они будут стоять как единственные.»
Уявіть символ інь-янь – як дім – у якому троє створюють двох і вони протистоять один одному як одиниці, бо стала інь-янь – то є, сама по собі, одиниця проявленого Буття.
Олександр Білий
