Та шлях до Істини є втіхою для душі і розуму, а не для тіла. Хоча, й підштовхує нас на цей шлях серце, що є двигуном тілесним. Шлях до Істини – нескінченний (як нескінченні зміни об’єктивної реальності) і переповнений гіркотою. Та для мудрості він єдиноможливий. Мудрість вимагає повної відмови від ілюзій, а це – завжди болісно.
Тож, почнімо намацувати шлях до Істини, умовно обравши за основу пошуку математичні методи: «від супротивного» (від сучасного до найдальшого минулого; від узагальнень до якихось конкретних фактів) і йому протилежний (від конкретного факту до закономірності).
Людська спільнота користується ілюзорними штампами оцінки реальності. Ми діємо, керуючись неправдивими твердженнями та закономірностями.
Приведу (нижче) один із кричащих прикладів. І розглянемо його під ракурсом відмови від однієї з базових ілюзій морально-етичного плану: «Собака – друг людини». Доведемо інше: «Собака – жертва людини!» Дійдемо до загального висновку: «Жива природа – об’єкт кривавого жертвопринесення!»
Вважається беззаперечною аксіомою, що собака є другом людини. А, що є насправді? Людина набивається у друзі до тварин, будучи неспроможною дружити по-справжньому. Як почуваються ці нещасні живі створіння у сучасних мегаполісах, знаходячись у квартирах, клітках і так далі?… Методів катування люди придумали багато. Які страждання терпить тварина у закритому просторі, не маючи змоги вільно проявити свої інстинкти – відчути себе частиною природи?! Людина прирекла тварин на муки штучного існування, іменуючи таке знущання дружбою!
Як багато і сильно потерпають тварини від людського глумління і чи є це свідченням втілення системи жертвопринесення?
Конкретними багаточисельними прикладами актів безапеляійного знищення собак (відносно інших тварин – це ще набагато актуальніше) переповнений інформаційний простір.
20 січня 2017 року, близько 16 години, на одній із густозаселених вулиць селища Делятин, що на Івано-Франківщині, прозвучав постріл…
Цей постріл потрапив мені у серце…
Війна не ведеться на Сході, вона – у наших душах!
Наші серця – давно вже пробиті… Та кожен про це дізнається по своєму.
Кожне серце чекає своєї кулі, бо, щоб вижити, потрібно померти.
Щоб піднятися – потрібно упасти. Та падіння не повинне бути занадто глибоким. Бо, щоб не встигли тебе цілком закопати.
Кожен закопує сам себе. Та про це дізнається, багато хто, надто запізно!
Людина навчається у школах та академіях… А школа власного серця – закривається, не відкрившись. Наука власного серця – найскладніша від усіх наук! І, далеко, не кожному вона – доступна.
Людина яму копає собі ж, а твердить, що дуже розумна.
І лопата тут – ні при чім.
Дехто помер, лише народившись.
Аборигени не вижили у «Америках-Канадах», бо де б тоді проживали західноукраїнці…
Ми – аборигени на власній «не своїй» землі, а на чужій: раби чи завойовники.
Ми (як писав Іван Франко) «не навчилися ѓаздувати на власному смітнику», а премося розгрібати сміттєзвалище європейське…
Людина навчається у школах та академіях… А школа власного серця – закривається, не відкрившись. Наука власного серця – найскладніша від усіх наук! І, далеко, не кожному вона – доступна!
Цей постріл улучив у саме серце…
Уляна Реведжук в Людоньки, порадьте!
22 января в 18:26 ·
«Прошу перепосту!!!!! Людоньки,що робити???
Друзі, 20 січня сталось непоправимеНашого чотирилапого друга,нашого вірного песика Томчика,біля станції Любіжня(вулиця Погрібнич), застрелив невідомий!!! Нажаль охорона природи у нас існує виключно напоказ…а добро і милосердя потрапили в категорію відносних…Виходить тварина,яка знаходиться за межами своєї території — беззахисна…навіть коли поряд є її господар!!! Чому так??? Хіба людина має право забирати життя у БЕЗНЕВИННОЇ тваринки??? І хто б це не був, Господь все бачить і знає!!!!!»
Фото Уляны Реведжук.
(Хто винуватець смерті тварини,
поки-що, невідомо. Цей випадок поглинула таємничість і корупція правоохоронних органів… Та все таємне є таємним відносно…)
Здавалось би: у чому складність, щоб знищити живу істоту? Існує в світі безліч методів, способів, інструментів…
Отсей маленький інструмент,
Холодний та блискучий…
Один кивок… один момент…
І крові ключ кипучий…, писав І.Франко.
Хоча, багато є інструментів убивства та мало надзвичайно «ремісничих» цієї справи.
Чому?
Усе дуже просто: жертва вбивства переселяється у тіло вбивці і харчується його серцем! Серцева недостатність – дуже легкий наслідок! Переважно, стається, щось дошкульніше: шизофренія, помутніння свідомості…
І, хоч шукає кат ліків, але знайти не може…
Він не засвоїв науку найскладнішу – науку власного серця, тому не здатен на зцілення власними силами… Тож, допоможімо йому і йому подібним усіма доступними законними методами…
Криваві жертви не були притаманними племенам оріїв – нашим найближчим древнім предкам… Втративши свій устрій, під тиском реалій процесу глобалізації, ми прийняли устрій чужинських завойовників, в основі якого лежать криваві жертвопринесення. Впродовж останнього тисячоліття наша нація вже сама стала суцільною кривавою жертвою. Ми сприймаємо ганебний стан речей, як єдиноможливий. Ми приймаємо криваві жертвопринесення, неначе власну приналежність…
Свого часу, а це був переломний момент у новітній історії української нації, ми прийняли жертву журналіста… Новітній Торквемадо, шукаючи зцілення, почав проливати все більші й більші потоки крові. А в оплату за це до нього надходили все більші й більші потоки фінансів.
Цей процес продовжуєтья й понині, дійшовши до вигляду крайнього абсурду. Тиран живився і живиться кров’ю наших дітей, батьків, онуків, правнуків… Багатющі родючі простори удобрюються нашими кістками, а кров’ю уже просякнуті цілющі підземні джерела.
Чи у ката нації таке величезне серце, що десятки мільйонів – ціла нація – жертв неспроможні у цьому удостовіритися?!
Необхідно «вирвати» те демонічне серце і виставити його на всенародний «медичний» огляд.
Повернувшись на століття назад, ми помітимо чітку аналогію. Як і сто років тому взад відбулося все так само. Отже, вкорінилася зловіща традиція української державної політики…
На початку 20-го століття (згідно офіційного літочислення) було затруєно, затравлено і зламано совість української нації у особі Івана Яковича Франка. До його багатогранної іпостасі належала і роль видатного європейського журналіста найвищого класу. Взамін совісті нам було кинуто в обличчя кістку, під виглядом міфічної української державності.
Кат здійснив свою справу і до цього часу стоїть на постаменті. Він не поніс покарання «вириванням серця» на всенародний огляд.
Наш Ум затуманено і ми, наче тіні, бродимо у потемках антигуманної цивілізації. Бо не прийняті нами до уваги Заповіти нашого справжнього Мудреця, а досі забиваємо мізки заповітами псевдомудреців чужинських завойовників.
Відкиньмо ж криваве жертвопринесення зі свого сприйняття, відречімося від ганебної традиції поклоніння акту насильства над живими створіннями!!! Насильство не притаманне нашій ментальності, його прояви повинні піддаватися всенародному осуду.
Робімо ж власні маленькі кроки назустріч облагородженню суті людини, бо від них залежить майбутнє наших дітей, онуків, правнуків: жертви породжують все нові жертви, пролита кров тягне за собою іншу кров.
Повинен бути справедливий суд…
Тирани і кати – єдине ціле.
На якому ж ѓрунті виростають і функціонують ці прискорбні суспільні реалії? На ѓрунті отруйному – затруєному брехнею і ненавистю.
Ненависть не є чимось негативним чи первинним; вона індиферентна, будучи наслідком. Первинною є брехня.
Катові не обов’язково ненавидіти жертву. Він втілює своє призначення. Та й жертва не обов’язково ненавидить ката. Але і кати, і жертви обов’язково ненавидять тирана. Тирани, переважно є слабкими; вони руками катів знищують конкурентів.
Ми спостерігаємо за цим «змаганням» усіх проти всіх, по меншій мірі, чверть століття. Нас давно вже втягнуто у цю блюзнірську гру настільки, що мимоволі, прямо чи опосередковано, ми здійсняємо акти катувань і страт…
Кати стають тиранами, а тирани виходять на пенсію з почестями. Дехто, з цих персоналій, помирає «на роботі» – при виконанні свого призначення соціального. Отже, кати міняються ролями з тиранами, а жертва завжди незмінна, вона постійно одна і та ж — народ!!!
Усі ці суспільні перепетії, на перший погляд, видаються окремішностями.
Сціальне є окремішним від загальноприродного? Певно, що ні!
Насправді, воно є наслідком втілення справжніх ненависті і катувань під виглядом любові. Невимовні катування з подачі «людини розумної» і від її рук терплять всі інші живі істоти. І ця світобудова опирається і тримається на брехливій аксіомі, що людина є гуманоїдом. Люди стараються видавати бажане за дійсне.
Доки ми не спростуємо цю, апріорі неправдиву, закономірність, приймаючи всерйоз до уваги архижорстоку теперішню людську діяльність, до тих пір буде шлях наш до справедливості і гуманізму начисто закритим.
А поки-що, у антитезу марксоленінському хозарському постулату, цілком достовірною є протилежна аксіома: «Людина – це звучить ганебно!!!»
Куди ступає людська нога і до чого торкається людська рука опиняється на грані загибелі або неволі, гіршої від смерті!
Усе живе приноситься у жертву. Жертвопринесення освячується!
Така системна практика сприяє маніпулюванню масами і затуманненю мізків індивідуально, вона закріпляє узурпацію і впокорення.
Абсурд, заради абсурду! У цьому смисл штучної людської світобудови.
Юрій Мажевський
